Джеймс Паттерсон - Помилка

Я повернулась до Ордонеса — і почула гучне металеве клацання. То наркоділок, пригрозивши мені моїм же пістолетом, поштовхом розчинив дверцята.

— Не хвилюйся, Лорін. Ми ще не вибилися з графіку відльотів. Я на хвилинку вийду, крихітко.

Коли він вийшов з авта, страшна думка вдарила мені в голову з силою кувалди.

Зараз він уб'є Пола! Зараз мій чоловік помре, — і це після всього, що нам довелося пережити!

І я заверещала. Безсловесним тваринним криком, від якого мені самій аж вуха позакладало. Доклавши відчайдушних зусиль, я підвелась і, з зап'ястками, скованими кайданками, несамовито кинулася до розчинених водійських дверей.

Ясна річ, у двері я й близько не потрапила, зате перекотилася через сидіння, гепнулась головою об кермо й бебехнулась у нішу для ніг водія та пасажира. Неймовірно!

Двигун, що працював на холостих обертах раптом заревів, коли я ненароком зачепила ногою педаль акселератора десь позаду себе. Дриґаючи ногами, я відчайдушно намагалася знайти якусь опору, щоб відштовхнутись і вибратися з кабіни. Але моя ліва нога застрягла між кермом та ручкою коробки передач.

Але я без угаву дригалася, вперто намагаючись вивільнитися.

Ой!

Важіль коробки передач піддався під моєю ногою, і фургон зненацька покотився, набираючи швидкість!

Орієнтуючись тільки по автомобільних гудках, які раптом залунали зусібіч, і по шумові гігантських вантажівок, що проносилися повз фургон, я здогадалася, що авто поволі вкочується в транспортний потік. Я вже примудрилася зайняти сидяче положення в ніші біля педалей, коли до відкритих дверцят підбіг Ордонес і застрибнув усередину.

— І куди ж ти, суко ненормальна, зібралася? — заволав він. Давши мені ляпас, він схопив мене й кинув на пасажирське сидіння, а потім спрямував фургон знов на узбіччя.

Вимкнувши двигун, він смикнув угору важіль ручника, кинув ключі від фургона собі в кишеню та вийшов з машини.

Посміхнувшись мені напівбожевільною злостивою посмішкою, наркоділок погрозливо підняв угору палець і сказав:

— А тепер — спроба номер два. Ти сиди в машині й не рипайся, а я…

Проте мені так і не судилося почути до кінця його фразу. Чи слово — хтозна.

Вантажівка, що знесла Ордонеса разом із дверцятами фургона, виявилась автомобілем для перевезення легковиків. Під зав'язку набита пікапами «шевроле-таху», вона зі свистом промчала повз фургон, наче торнадо, на швидкості добрячих вісімдесяти миль на годину — не менше.

Секунду тому Ордонес стояв поруч зі мною. Мить — і його вже й слід захолов. Його ніби гумкою з асфальту стерли. Він щез наче в результаті якогось фокуса.

І кращого фокуса у своєму житті я не бачила.

Я сиділа й розгублено кліпала очима, витріщившись у переднє скло. Автовоз так і не зупинився. Навіть не пригальмував. Схоже, водій просто не помітив Ордонеса. Я побачила, що десь за сотню футів попереду щось промайнуло, перекинулось і впало в придорожні чагарники. Не знаю, що то було — чи дверцята, чи сам Ордонес.

Мабуть, Бог почув-таки мої молитви. Або ж почув, як хтось за мене молився.

Пол лежав на землі біля свого понівеченого автомобіля. Я помітила його тіло, коли вилізала з фургона. Серце моє підкотилося до горла.

— Поле, я тут, — гукнула я, підбігши до чоловіка та схилившись над ним. Я знову стала благати Бога, щоб він зберіг Полові життя. Як же мені примудритися зробити штучне дихання зі зв'язаними руками, га?

— Лорін, — озвався Пол. Зуби його цокотіли. — Я побачив задні ліхтарі фургона, і…

— Не розмовляй, — сказала я.

Виявилося, що кров текла переважно з рани на маківці Пола, куди вдарив його мерзотний наркоділок. До того ж ударив, вочевидь, кілька разів. У моїй пам'яті сплив діагноз унутрішньочерепна гематома , з яким мені часто доводилося стикатись у своїй роботі. Від страху за життя Пола мені аж дух забило. Такий діагноз я зазвичай читала у звітах судмедекспертів про причину смерті. Це просто диво, що Пол був притомний, і ми обоє не загинули.

— Не ворушися, — прошепотіла я йому у вухо. — Лежи спокійно та не ворушися.

Повз нас мчали автомобілі, а я сиділа на битому склі біля свого чоловіка, відчуваючи його теплу кров на власних руках. Невдовзі вдалині замиготіли червоні та сині вогники.

— Ти врятував мене, Поле, — прошепотіла я, дивлячись, як два автомобілі місцевої поліції відокремились від потоку машин і різко загальмували перед нами.

«Ти врятував мене вже вдруге , — подумала я, але змовчала. — Ти вже вдруге мене врятував».