Джеймс Паттерсон - Помилка

— Капучино, сеньйоро? Сьогодні на десерт — тістечка із сирною начинкою та вершками з цитриновим сиропом.

— Сі, — відповіла я й відкинулася на спинку, купаючись у своїй втісі, у мерехтінні свічок та в нашій неймовірній удачі. — Сі, сі, сі!

Півгодини потому ми мчали з Полом у його «тойоті-кемрі» — може, навіть швидше, аніж слід було. Мій ремінь безпеки та мій живіт напружились одночасно, коли Пол раптом загальмував, і ми нарешті з’їхали з неймовірно пасторальної дороги, що вилася долиною між пагорбів.

Зі свого боку я побачила знак на кам’яній огорожі, прикріплений, безперечно, якимись добрими пейзанами або ж самим поетом Робертом Фростом, котрого надихали на творчість сільські краєвиди Нової Англії. На знакові був напис — «Хвойні дерева».

Промені призахідного сонця падали на високі сосни, що тихо гойдалися від легенького вітерцю, і їхні тіні утворювали на асфальті химерний золотавий штрих-код.

— Ну, що скажеш? — спитав мене Пол, зупиняючи авто.

— Не знаю, як буде далі, а поки що — просто неймовірно та прекрасно, — зачудовано сказала я.

— Ти чуєш? — знову спитав Пол, опускаючи скло у дверях.

Я прислухалась. Але почула тільки шум вітру в кронах дерев.

— А що саме?

Пол посміхнувся.

— Ото ж бо й воно, — сказав він. — Саме так звучить тиша, коли не деренчать пневматичні молотки, не ревуть двигуни автобусів і не волають п'яні бомжі. Я би назвав це «мир та спокій».

— А що то за сірі стовпи із зеленими вершечками, що стоять уздовж дороги? — запитала я, примруживши очі й дивлячись у своє вікно.

— Їх зазвичай називають «деревами», люба моя, — пояснив Пол. — Про них ідеться в рекламному проспекті. Вони йдуть як безкоштовний додаток до будинку, в якому зараз, до речі, виконується ремонт.

Пол знову завів двигун і спрямував авто на вершечок пагорба, щоб показати мені сусідні будинки. Що я можу сказати? Вони були пречудові. Типові новоанглійські особняки в колоніальному стилі, десь шість чи сім. Гармонійно вписуючись у ландшафт, вони розташовувалися на великій відстані один від одного, спускаючись униз положистим схилом пагорба.

— Ну, гаразд, — промовила я. — А де ж родзинка нашої програми? Ми вже вийшли на посадочну пряму? Чи, може, ця родзинка має якісь вади?

— Мушу тебе розчарувати, — відповів Пол, спрямовуючи автівку по схилу пагорба. — У Ґрінріджі існує офіційна заборона на всілякі вади й ґанджі. Тим паче, що в нашому житті їх було більш аніж достатньо.

Пол навіть уявлення не мав, скільки їх було насправді .

Ми проїхали повз величезний ігровий майданчик, тенісні корти й підстрижене бейсбольне поле. Я затримала погляд на чітких білих лініях розмітки. Клас! Схоже на справжнісінький елітний житловий квартал. Як у телесеріалі «Нехай усе владнає Бівер». І в мене знов обертом пішла голова. Коли ми, нарешті, зупинилися біля великого будинку з парком і струмком, сонце майже сховалося за обрієм.

— Що це? Відділ збуту? — спиталася я.

Пол заперечно похитав головою та дістав ключ.

— Це клуб, — відповів він. — Ходімо, я покажу тобі, що й де тут є.

Усередині розташовувались конференц-зали, кілька телевізорів із пласким екраном і добре вмебльована кімната очікування. Листівки на дошці об'яв рекламували послуги найманих няньок і оголошували дату зборів та вечірок. Тут же висів також аркуш, де підписувались усі, хто бажав узяти участь у якомусь доброчинному обіді за сто п'ятдесят доларів на кожного учасника.

— А навесні тут заповнюють водою басейн, — сказав Пол, гепаючись на шкіряну кушетку в склепінчастому передпокої.

— Як же ж ти… — почала я й затнулася. — Навіть при такому суттєвому підвищенні платні це виглядає малоймовірно…

— Так, ці будинки недешеві, але вони розташовані досить далеко від міста, і тому коштують усе ж таки менше, ніж ти думаєш. Моєї нової зарплатні з лишком вистачатиме на покриття кредиту, і навіть більше того. Хочеш подивитися на наш будинок? Що-що, а його ми будемо цілком спроможні придбати — звісно, якщо він тобі сподобається.

Я підняла руку на знак згоди.

— Тільки зачекай хвилинку, а то в мене щелепа відвисла.

Коли ми звернули з бруківки на щойно прориту ґрунтову дорогу, що перебувала в процесі спорудження, над пагорбами на заході й досі висіло гало сонця, котре тільки-но сховалося за обрієм. Ми обережно пробиралися між курганами битої цегли та повз важку будівельну техніку.

— Поспішати не можна, — пояснив Пол. — А то скрізь повно цвяхів та іншого гострого залізяччя. Ще не вистачало нам колесо пробити. Ага, ось ми й приїхали.