Марек Краєвський: Еринії

― Моя донька, Рита Попельська, збожеволіла. Ходила по лікарні на Кульпаркові, замітала волоссям підлогу, і кожному зустрічному чоловікові хотіла мити ноги, як біблійна грішниця. Так вона винуватила себе, що не впильнувала власної дитини, мого онука, Єжика Попельського. Малюкові не виповнилося й півтора року, коли його викрали люди Кічалеса, виконуючи операцію, яку ви з ним запланували. Потому я більше ніколи не бачив мого онука, а доньку побачив востаннє в 1942, коли німці вели її на розстріл разом з іншими хворими з божевільні.

― Я не розумію, про що ви говорите! ― закричав адвокат. ― Ви ненормальний! Випустіть мене звідси! Я заплачу, багато заплачу! Зможете до кінця життя…

― До кінця життя, ― перебив його голос за дверима, ― просидиш тут. Без жодних сподівань, що колись звідси вийдеш. А я щодня приноситиму тобі останнє фото мого онука, Єжика Попельського. Фотографію, зроблену в першокласному ательє Ван Дейка на вулиці 3 Травня. Щодня, протягом усіх наступних років, дивитимешся в очі моєму онукові. Сьогодні ― перший день.

Із заґратованого вічка показалося фото, яке впало на підлогу. На ньому був зображений маленький хлопчик з довгими кучерями, одягнений у штанці на шлейках. Стегна малюка оперізував ковбойський пасок з кобурою. Одного пістоля хлоп’я тримало в руці. Унизу був підпис: «Ательє Ван Дейка, 4 травня 1939 року».

Вроцлав, 2008

Чоловік припаркував новенького «Опеля-Вектру» перед Ґрабішинським цвинтарем. Висівши з авто, він підійшов до кіоску біля воріт і купив там декілька свічок та букет троянд. Жінка чекала на нього біля входу.

Обоє полегшено зітхнули, опинившись за цвинтарною каплицею в затінку старих тополь. Тут було прохолодніше, ніж на розпеченому від сонця тротуарі, що провадив сюди.

― Ти збирався мені щось сказати, Анджею. ― Жінці вочевидь набридло мовчання колишнього чоловіка. ― Я дотрималася обіцянки й приїхала з тобою на кладовище. А ти? Що із твоєю розповіддю про дитину, чиє фото розтиражували в трьох тисячах примірників?

― Спершу я розповім про свою згубну звичку, ― сказав чоловік наче сам до себе. ― Мій лікар уважає, що причина різних порушень, поганих звичок зосереджена в якійсь родинній таємниці. Після введення пацієнтів у стан гіпнозу, він знаходить цю приховану причину, якесь зло, завдане пацієнтові кимось із його рідних. І відшукавши цю причину, треба сказати цій людині «я пробачаю тобі»…

― І все? ― Жінка сплеснула руками, а тоді декілька разів клацнула пальцями. ― І пацієнт відразу виліковується? Дай спокій, може, цей твій лікар виступає в програмі «Пробач мені»?

― Даремно ти так іронізуєш, ― Анджей легенько торкнувся її долоні. ― Нікого не можна вилікувати відразу. Спершу хворий повинен дати лад із самим собою, пробачити тих, хто його скривдив. Тому я йду із цим букетом на могилу…

― Авжеж, ― роздратовано пирхнула жінка. ― На могилу твого батька, щоб пробачити йому за те, що катував тебе в дитинстві. Я сотні разів чула це від тебе, ти якось особливо любив про таке розповідати, коли напивався.

Анджей мовчав. На алейках розлягався запах туї. Над зів’ялими квітами на смітниках бриніли оси.

― Ну, то що сталося із цією дитиною? ― Цього разу вона озвалася набагато лагідніше.

― Я вирішив показати це фото в телепрограмі «Зустріч через роки». Уяви собі, що за кілька днів після програми до мене подзвонив один циган із Дзержоньова й запросив до себе. Там його бабуся розповіла мені незвичайну історію. Це сталося під Львовом улітку 1939 року. У містечку Винники зупинилися цигани. Хтось із табору викрав з якогось подвір’я півторарічного малюка. Дитина швидко звикла до нового оточення. Моя співрозмовниця впізнала хлопчика на фотографії.

Анджей замовк й уважно придивлявся до навколишніх могил.

― І що сталося із цим хлопчиком? ― Жінка зупинилася й закурила цигарку.

― Цигани забрали цю дитину із собою й виховували у своєму таборі доти, доки в Галичину не прийшли німці й не знищили циган.

― Навіщо цигани її викрали?

― Хотіли навчити жебрати.

― Це такий стереотип. Таким дітей лякали. Говорили: цигани тебе вкрадуть. ― Вона ледь скривилася, але цікавість перемогла. ― А що було далі?

― Циганка сказала мені, що в останній момент перед розстрілом табору вони продали дитину одній бездітній селянській родині з-під Мостиськ. Селянин і його дружина виховали хлопчика, дали йому своє прізвище, після війни переїхали з ним до Вроцлава й не приховували від нього правди. Прізвище цього чоловіка Станішевський…