Томас Гарріс - Мовчання ягнят

Кроуфорд усміхнувся Кларіс, але його очі були мертві.

У доктора Фредеріка Чилтона, п’ятдесятивосьмирічного директора Балтиморської лікарні для психічно хворих злочинців, є довгий широкий стіл, на якому немає важких або гострих предметів. Деякі працівники називають цей стіл бастіоном. Інші працівники уявлення не мають, до чого тут бастіон. Доктор Чилтон сидів за столом, коли в його кабінет увійшла Кларіс Старлінг.

– У нас тут побувало багато детективів, але таких гарненьких я не пригадую, – сказав Чилтон, так і не вставши.

Навіть не задумуючись, Старлінг збагнула, що його простягнута рука блищить від ланоліну, яким він змастив собі волосся. Вона першою відпустила його долоню.

– Міс Стерлінг, чи не так?

– Старлінг , докторе, через «а». Дякую, що приділили мені час.

– То ФБР переходить на дівчат, як і решта, ха-ха!

Директор додав до своїх слів нікотинову посмішку, якою він зазвичай розмежовував речення.

– Бюро не стоїть на місці, докторе Чилтон. Це точно.

– Ви пробудете в Балтиморі кілька днів? Тут, до речі, можна так само гарно провести час, як у Вашингтоні чи Нью-Йорку, якщо ти знаєш місто.

Кларіс відвела очі, аби не бачити його посмішку, й тієї ж миті збагнула, що Чилтон помітив її гидливість.

– Я впевнена, що це чудове місто, проте моє завдання полягає в тому, щоб побачитися з доктором Лектером і доповісти про це сьогодні ввечері.

– Може, ви залишите мені номер, щоб я міг зв’язатися з вами у Вашингтоні потім?

– Звісно. Дякую за турботу. Цим проектом керує спеціальний агент Джек Кроуфорд, ви завжди можете вийти на мене через нього.

– Зрозуміло, – відповів Чилтон. Його щоки, поцятковані рожевими плямами, контрастували з неймовірним брунатно-рудим кольором шевелюри.

– Дайте мені, будь ласка, своє посвідчення, – сказав він.

Директор так і не запропонував їй сісти, і Кларіс стояла, поки він неквапливо роздивлявся документ. Тоді він повернув перепустку й підвівся.

– Це забере небагато часу. Ходімо.

– Я гадала, що ви мене проінструктуєте, докторе Чилтон, – сказала Кларіс.

– Ми можемо зробити це дорогою, – відповів він і вийшов з-за столу, поглядаючи на наручний годинник. – За півгодини в мене ланч.

Чорт забирай, вона мусила швидше, краще його прочитати. Певно, він не такий уже пришелепок. Може, він має якусь корисну інформацію. Їй би не завадило хоч раз грайливо всміхнутися, попри те що директор їй не сподобався.

– Докторе Чилтон, у нас із вами зустріч зараз. Ми домовилися на зручну для вас годину, щоб ви змогли приділити мені трохи часу. Протягом інтерв’ю можуть з’ясуватися певні деталі, і мені буде потрібно продивитися з вами деякі відповіді.

– Я дуже, дуже в цьому сумніваюсь. О, перед виходом мені треба зробити телефонний дзвінок. Я наздожену вас у приймальні.

– Можна мені лишити тут пальто й парасолю?

– Там, – відповів Чилтон. – Віддайте їх Алану в приймальні. Він подбає про них.

На Алані було вбрання, схоже на піжаму, яку видають пацієнтам. Він протирав попільнички краєчком сорочки. Алан прийняв у Старлінг пальто, водячи за щокою язиком.

– Дякую, – сказала вона.

– Будь ласка, нема за що. Ви часто серете?

– Що ви сказали?

– Воно у вас до-о-овге виходить?

– Краще я сама це повішу деінде.

– Вам же нічого не заважає – можна нахилитися й дивитися, як воно вилізає, спостерігати, як змінює колір, коли на нього повітря потрапляє, ви так робите? Вам не здається, що воно схоже на великий коричневий хвіст?

Алан не відпускав пальто.

– Доктор Чилтон хоче бачити вас у своєму кабінеті, негайно, – сказала Старлінг.

– Ні, не хочу, – зауважив Чилтон. – Повісь пальто в шафу, Алане, і не діставай його, поки нас не буде. Виконуй . У мене була секретарка, але скорочення бюджету її забрало. Тепер приходить дівча, яке три години на день друкує документи, а потім – Алан. Куди поділися всі секретарки, міс Старлінг?

Він блиснув скельцями окулярів, поглянувши на неї, й додав:

– Ви озброєні?

– Ні, не озброєна.

– Дозвольте оглянути вашу сумочку й валізу.

– Ви ж бачили моє посвідчення.

– І там сказано, що ви студентка. Будь ласка, дозвольте оглянути ваші речі.

Кларіс Старлінг здригнулася, коли за нею гримнули перші важкі сталеві двері та клацнув засув. Чилтон ішов зеленим казенним коридором трохи попереду, крізь запахи лізолу й далеке грюкання. Старлінг злилася, що дозволила Чилтону порпатися в сумочці й валізі, і їй довелося придушити в собі цю злість, щоб мати змогу зосередитись. Усе було гаразд. Вона відчула міцне підґрунтя самоконтролю, наче стійке гравійне дно серед швидкої течії.