Богдан Коломийчук - В'язниця душ

Гаусман знову замовк, але цього разу, перш ніж поліцейський нагадав йому про двері, відповів:

– Думаю, що я, пане комісаре…

– Мені потрібно знати, де цей клуб.

– На Сербській, – відповів Гаусман, – кнайпа «Мінотавр».

– Збоченці зустрічаються у звичайній кнайпі? – здивувався Вістович.

– У цієї кнайпи є пивниця. Там і знаходиться клуб, – пояснив Гаусман.

– Два кроки звідси, – озвався Самковський. – Ідемо, комісаре?

В очах його палав пекельний вогонь. На мить Вістовичу навіть здалося, що між поліцейськими і злочинцями не так багато відмінностей, як може здатися на перший погляд. Уся різниця в меті, якої прагнуть перші і другі, і в методах її досягнення. А душі в них однаково чортячі…….

– Йдемо? – повторив ад’юнкт.

– Ні, – заперечив комісар, – інакше ми його сполохаємо. Підемо завтра.

– Завтра? – здивувався практикант.

– Так, завтра, – твердо повторив шеф, – і не наробіть знову дурниць, Самковський.

Той мовчки кивнув. Спогади про їхню розмову в Стрийському парку були ще зовсім свіжі.

– До речі, ви говорили в маєтку Камінського, що ви поліцейський? – знову спитав Вістович.

– Звичайно ж, ні,– трохи ображено відповів ад’юнкт, – я назвався асистентом доктора Тофіля.

– Браво, Самковський, браво, – похвалив його шеф, – ви мудрішаєте на очах.

– Панове, а як же я? – нагадав про себе маг-цілитель. – Ви відпустите мене? О дев’ятій я повинен провести сеанс.

– На жаль, сеансу не буде, пане Гаусман, – повідомив комісар, – ваші гастролі скасовано. Ви залишитесь тут.

Із цими словами поліцейські вийшли, не забувши при цьому забрати пляшку «Бачевського» і склянки. У своєму кабінеті комісар та ад’юнкт налили собі і з неабияким задоволенням випили.

– Що робити до завтра мені? – запитав Самковський, ховаючи горілку.

– Нічого, ад’юнкте, – відповів йому шеф, – до завтра відпочивайте…

Наступного дня вранці Вістовичу задзвонив Шехтель і наказав негайно прибути на Академічну. Комісар швидко зібрався і вже за чверть години був у трамваї. Ще за двадцять хвилин він постав перед шефом.

Заступник директора львівської поліції був не сам у кабінеті. Спиною до дверей сидів чоловік у військовому мундирі і пив каву.

– Заходьте, Вістовичу, – сказав Шехтель.

І, почекавши, поки той зачинить двері, продовжив:

– З вами хочуть поговорити. Цей пан з контррозвідки…

– Ми знайомі, – озвався військовий і повернувся обличчям до комісара, – як ся маєте, пане Вістовичу?

Комісар упізнав полковника Редля. Саме того офіцера, що врятував його від росіян у «Рембрандті».

– Дякую, пане полковнику, незле, – відповів поліцейський.

Редль підвівся і підійшов до нього. Кілька секунд вони дивилися один на одного. Вістович сподівався на приязну посмішку або ж який-небудь інший дружній жест, але обличчя полковника залишилось кам’яним. Нарешті, він озвався:

– Я все пояснив панові Шехтелю, комісаре. Повторювати не буду. Він усе розповість вам.

Ще раз озирнувшись на заступника, Редль попрощався і вийшов з кабінету. Шехтель важко всівся назад на стілець.

– Вам срака, Вістовичу… – сказав шеф. – І хтозна, може, й мені також.

Шехтель говорив спокійним тоном, але комісар добре знав, що у нього от-от розпочнеться істерика.

– Цей Фаусман, якого ви вчора взяли на вокзалі…

– Гаусман, – поправив його Вістович.

– Яка в сраці різниця! – закричав заступник директора. – Він агент контррозвідки, ви, ідіоте!

– Я не знав, – пробурмотів комісар.

– Он як? – Шехтель встав і підійшов так близько, що комісар відчував, як в обличчя летить його слина. – А тепер ви розумієте, яку зробили помилку, прищемивши йому пальці?.. Розумієте, я вас питаю? І що це за срані методи, комісаре?!.

За кілька хвилин заступник директора заспокоївся і знову сів на стілець.

– Значить, так, – стомлено сказав шеф, – військові подадуть на вас у суд… Спробую вам допомогти, але не надійтесь особливо. Від справи, яку ведете, вас відсторонено. Дякуйте, що ви досі комісар.

Вістович мав би подякувати і вийти, але він залишився на місці. Шехтель здивовано на нього глянув.

– Щось іще, комісаре?

– Дозвольте мені поки що не віддавати цю справу, – попросив той.

– Не може бути й мови!

– Ввечері або вночі я спіймаю того маніяка…

Шехтель помовчав. Він добре розумів, що їм обом втрачати нічого.

– Слухайте, комісаре, я вже понадіявся на вас одного разу і тепер шкодую, – озвався шеф після паузи, – але якщо пошкодую і після цієї розмови, то замість кінної поліції відправлю вас ганяти волоцюг на Калічу Гору. Зрозуміло?