Богдан Коломийчук - В'язниця душ

– Тоді ходи сюди.

Вона вхопила його за руку і потягла в невелику нішу за ширмою. Очевидно, це була своєрідна ложа, де могли сховатися надмірно сором’язливі. З-за штори проглядалась зала, однак із зали не було видно тих, що всередині.

Кельнерка накинулась на свого обранця, мов дика рись, яку нескінченно довго до цього тримали в клітці. Здерши з нього сорочку, вона відступила кілька кроків назад і зняла з шиї батіг.

– До ноги, – наказала жінка.

Вістович зареготав і наблизився до неї упритул.

Кельнерка трохи здивовано звела на нього погляд.

– Хочеш сам мене відшмагати? – запитала вона.

– Викинь це гівно, – сказав він їй.

Жінка слухняно відкинула батіг.

– Я не такий, як ті психи, – пояснив комісар, – і їхні дурнуваті ігрища мені не потрібні.

Він обійняв кельнерку за стан і припав поцілунками до її шиї. Шкіра в неї виявилась ніжною та гладенькою, хоча волосся неприємно смерділо. Руки Вістовича блукали по її тілу, затримуючись тоді, коли чувся її стогін. Нарешті вдалося зняти з неї шкіряну комбінацію. Тепер уже він, не прибираючи рук з її стану, зробив півкроку назад. Вістовичу хотілося краще роздивитись тіло жінки.

– Ніхто зі мною ще так не поводився, – спантеличено мовила вона.

– Тоді я буду першим, – сказав комісар, знову наблизившись до неї.

Його руки повторно почали її пестити, але цього разу здебільшого груди і лоно. Щойно вона солодко затремтіла в його обіймах, чоловік перейшов до головного.

Ніколи ми не отримуємо задоволення більшого, ніж тоді, коли свідомість нестерпно пече заборона, страх або сором. Відчуваючи все це одразу, а надто тягар пережитих нервів, комісар дужо і вправно входив у свою коханку, відчуваючи, що от-от настане таке довгождане полегшення. Вона вже корчилась у солодких конвульсіях, а йому залишалася якась мить.

Несподівано з-за ширми почувся голос професора:

– Комісаре, він тут.

– Хто? – не зупиняючись, запитав той.

– Камінський. Ви забули?

Вістович закричав. Крик був схожий на ревіння тигра і означав тільки одне: йому полегшало, і той маніяк уже не був найголовнішим. Він схилився до своєї коханки і ніжно поцілував їй спину.

– Мені пора, – пошепки сказав він їй і швидко вдягнувся.

– Гарно провели час? – єхидно запитав професор.

– Ніхто вам не заважав провести свій так само, – відрубав комісар.

– Як на мене, краще кальян…

– Камінський вас упізнав?

– Ні, він в іншому залі.

– Ходімо.

Ян Камінський виявився лисуватим худорлявим чоловіком з глибоко посадженими очима і зморшкуватим чолом. Тофіль і Вістович поволі наблизились до нього, а Самковський загородив собою сходи, що вели нагору.

– Вітаю вас, Камінський, – обережно озвався Тофіль.

– А-а, пане професоре, – зрадів той, – давно вас не бачив.

– Цей пан, – доктор указав на Вістовича, – хоче вам дещо розповісти.

– Радий буду послухати, – відповів чоловік.

– Бачте, пане Камінський, ми шукаємо серійного вбивцю, який у цьому закладі підшуковує собі жертв, – почав поліцейський.

– І що, знайшли, пане комісаре?

– Знайшов!

Із цими словами Вістович вихопив з кишені револьвер і націлив його на Тофіля.

– Ані руш, професоре…

За хвилину руки психіатра вже були в кайданках, і комісар штовхнув його до виходу.

Комісар спокійно і вдоволено палив цигарку, спостерігаючи крізь відчинене вікно, як поламаний трамвай намагаються штовхати уперед його пасажири, що юрбою висипали з вагона. Заняття це було цілковито безглуздим, і невдовзі поряд з ними з’явилося два фіакри, а візники пропонували людям пересісти. Ті, звісно, погоджувались, палко дискутуючи, кому сідати першим, а кому зачекати.

Від спостережень Вістовича відірвав Самковський.

– З вашого дозволу, пане комісаре, – сказав практикант, – я хотів би знати деякі подробиці цієї історії. Наприклад, як ви дізнались, що вбивця – Тофіль?

– Ви могли б запитати про це ще вчора, – зазначив той, – мені навіть здалося, що вам нецікаво.

– Нецікаво? – скочив з місця ад’юнкт. – Та я зараз умру від нетерплячки! А вчора не запитував тому, що вам було не до мене.

– Ви маєте рацію, – погодився Вістович, – ви, однак, знаєте все, окрім однієї деталі. Пригадайте наш візит до психлікарні.

– О, я його не скоро забуду, – похмуро відповів Самковський і помацав синці, які все ще не зійшли.

– Я дещо приховав тоді від вас, – вів далі комісар, – пам’ятаєте доктора Хшижевського і його помічника на прізвище Ядель?.. Так от, коли ми попрощалися з ними біля кабінету професора, Ядель непомітно тицьнув мені записку. Я прочитав її тільки тоді, коли ми вийшли з лікарні. Зміст цього послання був дуже простий: «Я тут. Звільніть мене. Ядель допоможе. Тепфер».