Богдан Коломийчук - В'язниця душ

– От що цікаво, – Тофіль несподівано сам захопився медичною книжкою свого пацієнта, наче вперше в житті її побачив, – у дитинстві цей чоловік зазнавав сексуальних знущань від гувернантки. У своїх спогадах він згадував п’ять таких випадків, коли йому було одинадцять. Одного разу вона роздяглася перед ним і змусила хлопчика її пестити… Іншого – кохалася з чоловіком у нього на очах… Ще три випадки далі…

Професор почав захоплено гортати аркуш за аркушем, доки не перечитав усе.

– Будь-який дорослий чоловік радо б віддався цій гувернантці, але одинадцятирічний Камінський з’їхав з глузду, – врешті підсумував Тофіль.

– У медичній картці є дата його народження? – запитав комісар.

– Звісно, – професор відгорнув сторінки назад, – зазначено 1849 рік…

– Отже, в 1869-му, коли сталися перші вбивства жінок, Камінському було вже двадцять років. А тепер йому лише п’ятдесят три. Як бачимо, він не був ані занадто молодим, ані занадто старим для злочину.

– Що йому за це світить? – чомусь запитав Тофіль.

– Петля, професоре. Цю падлюку повісять, – відповів за шефа Самковський.

– Навіть незважаючи на його психічний стан?

– Ви ж його відпустили, докторе, – нагадав Вістович, – отже, вважали здоровим.

– Не я так вважав, а ціла медична комісія, пане комісаре, – уточнив Тофіль, – я не відчуваю за собою жодної вини, коли хочете знати.

– Ніхто й не звинувачує вас, професоре, – примирливо сказав Вістович, – зрештою, зараз мене цікавить важливіше.

– Що саме?

– Де знайти цього Камінського.

– Думаю, панове, слід розпочати з маєтку Камінських, – без вагань запропонував психіатр.

– Чудово!

Поліціянти підвелися, і Самковський рушив до дверей. Комісар усе ще стояв навпроти Тофіля.

– Ви поїдете, професоре? – запитав він. – Гадаю, нам може знадобитися ваша допомога.

М’язи на обличчі психіатра сердито сіпнулись, проте він лише попросив зачекати кілька хвилин на нього.

– З вами вирушить ад’юнкт Самковський, – повідомив комісар, одягаючи капелюх.

– А ви, комісаре? – здивовано спитав практикант.

– А я спробую знайти Камінського іншим шляхом.

Вістович прочинив двері і вийшов у коридор, де знову чулося сопрано однорукої оперної діви.

До прибуття краківського потяга залишалось чверть години. Комісар притулився до вокзальної колони і сховав руки в кишені плаща. Він одразу ж сіпнувся назад, згадавши, що колона брудна від сажі й кіптяви, яку залишали поїзди. Утім, було надто пізно. На плечі Вістовича з’явився ледь помітний чорний візерунок. Спересердя вилаявшись, комісар сягнув до нагрудної кишені, звідки дістав хустинку і спробував з її допомогою позбутись бруду, але марно. Довелося із цим змиритися.

Чоловік поруч не припустився такої необачності. Вістович заздрісно глянув на його чистий верхній одяг і ще раз відзначив, що Альфред Шимонович, власник «Крамниці східних секретів», страшенно хвилюється. Комісара турбувало найперше те, що через це своє дурнувате хвилювання Шимонович може не помітити свого постачальника опіуму.

– Ви завжди зустрічаєтесь біля потяга? – запитав Вістович.

– Так, – відповів той.

– Дивно, я б обрав яке-небудь безлюдне місце або вашу крамницю, – зазначив комісар.

Шимонович заперечливо похитав головою.

– Так виглядає, ніби я зустрічаю родича, – пояснив він.

– Сьогодні він повинен вам щось передати?

– Ні, з Лемберга він прямує до Росії, тож я маю скласти замовлення.

– Що ще ви зазвичай замовляєте, окрім опіуму? – знову спитав комісар.

Шимонович прикусив губу і відвів погляд. Йому не хотілось відповідати.

– Кажіть, бо не залишу цілим жодного вашого фарфорового слоника, – нагадав про свою погрозу комісар.

– Все те, чим торгую, – плаксиво відповів той.

– Що ще?

– Іноді прошу його привезти російську горілку.

– А як він переходить з усім цим Броди? – поцікавився Вістович.

– Не знаю, це не мій клопіт, – відповів Шимонович.

Комісар мовчки погодився з таким твердженням. Невдовзі до перону почав прибувати краківський поїзд. Торговець став за колону, хоча ледве чи могли б його помітити в густій парі, яку видихав поїзний механізм, огортаючи нею все навколо.

– Не пропустіть його! – крикнув комісар.

Шимонович кивнув. Йому понад усе хотілося, щоб усе закінчилось, а закінчитися це могло тільки тоді, коли він викаже свого кур’єра.

Поїзд зупинився, і пара довкола нього майже вляглася. Вагон першого класу опинився якраз навпроти Вістовича і торговця. З нього вийшов кондуктор, а потім неквапно почали виходити пасажири. За кілька хвилин у дверях вагона з’явився середнього зросту чоловік у дорогому рединготі з циліндром на голові.