Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Фірман наблизився до нього і продовжив упівголоса:

– За чотири дні до Львова прибудуть двоє сербів і росіянин. Їхні псевдо я вам повідомлю, пізніше. Ви заарештуєте їх, вони не чинитимуть опору. Після арешту того самого дня зустрінетесь з нашою людиною. Чоловік назветься Отелло…

Вістович ледь стримався, щоб не розреготатись.

– Саме так, Отелло, – цілком серйозно сказав Фірман, помітивши його реакцію, – тепер вам зрозуміло, чому мене так настрожила ця бісова скриня? Бачити труну з чудовим агентом – це занадто.

– Пригадую, Отелло наклав на себе руки. То ж ви були недалеко від істини, пане Фірмане, – раптом сказав поліціянт.

– Про що це ви? – не зрозумів той.

– Сподіваюсь, у вас кращий псевдонім…

Фірман відчув, як в живіт йому вперлось дуло пістолета.

– Сучий ти сину, – прохрипів шпигун і смикнувся вбік, але було пізно.

Вістович натиснув на гачок.

Услід за цим, два постріли, один зліва, інший справа вклали на землю помічників Фірмана. Ті навіть не встигли вихопити зброю.

– Люблю Шекспіра, – холоднокровно сказав Самковський.

– Моя дружина колись грала в цій п'єсі, – тихо промовив Вістович і нахилився до вбитого Фірмана.

– Перевірте, чи ті двоє справді мертві, Самковський, – додав він уголос.

З-за надгробків до них вийшло двоє поліцейських з «манліхерами» в руках.

– Браво, панове, – комісар зустрів їх оплесками, – з такої відстані, в сутінках… Блискуче! Ви не залишили цим добродіям жодного шансу.

Ті щось коротко відповіли і запалили смердючі цигарки.

Вістович, між тим, підібрав ліхтар, який був у руках Фірмана, і обшукав кишені його плаща. Серед різноманітних дрібничок виявилось кілька документів.

– Схоже, Варшавське бюро Батюшина, – промовив він, розглядаючи криві кириличні літери, – яка честь…

– Яма для них готова? – сухо запитав Самковський у поліцейських.

Від цих слів Вістович здригнувся. Але що вдієш, іншого виходу в них немає.

– Може покладемо їх у цю скриню хоча би? – запитав котрийсь із них.

– Е ні, я взяв її в театрі під чесне слово і мушу віддати, – висловив протест комісар, – ховайте так…

– Обшукати перед тим як слід, – наказав Вістович, все ще вивчаючи знайдені папери.

За годину все було зроблено, і поліціянти повернулись на Академічну. Заступник директора відпустив усіх, а сам вмостився за столом і відкрив папку з проклятущою справою про імператорський діамант. Руки дрібно тремтіли, а спогади про пережите на цвинтарі не давали зосередитись. Врешті, Вістович не витримав і, підвівшись з-за столу, підійшов до шафи, де Самковський тримав різноманітний мотлох і якісь не надто важливі документи. Трохи там покопирсавшись, чоловік знайшов те, що шукав – пляшку «Baczewski», в якій ще лишалось трохи горілки. Без жодних докорів сумління заступник відшукав у кабінеті порожню склянку і вже збирався її наповнити, коли в двері постукали. Вістович злодійкувато поставив пляшку під стіл і сердито гукнув: «Прошу». В кабінет зайшов черговий і, виструнчившись, повідомив, що до пана заступника прийшли. Слідом за черговим зайшла Бейла. Жінка тримала в руках невеличкий пакунок і трохи винувато посміхалась.

– Пробач, що турбую так пізно, Адаме, – сказала вона, – вирішила тебе навідати.

– Щось трапилось? – запитав Вістович.

– Все гаразд, – поспішила заспокоїти його Бейла, – принесла тобі пиріжків. Ти, мабуть, давно не мав людської їжі.

Заступник директора зиркнув на чергового, який все ще з цікавістю тупцював при вході, і той миттю зник.

– Ти довгий час не заходив до мене. Вдома тебе також не було, от я і захвилювалася, – пояснювала далі вона.

– Це через цю проклятущу службу, – відповів поліціянт, – кудись пропав Шехтель, мушу бути за нього.

– Якщо я заважаю, то піду, – упівголоса сказала Бейла.

– Жартуєш?

Поліціянт загородив собою вихід, мовби боячись, що вона справді піде. Він забрав пакунок з їжею і провів її до старого широкого крісла, в якому любив відпочивати сам.

– Як ти дісталась сюди серед ночі? – запитав він.

– Домовилась з візником за півтори плати, – посміхнулась та, – кажуть, що єврейки діловиті й винахідливі. Як бачиш, так і є.

Вона замовкла й відвела очі. Вістович з приємністю вгледівся в її правильні риси обличчя і чудові лінії шиї та плечей. Бейла не старіла… Він знав її більше п'ятнадцяти років, і тепер його тягнуло до неї в п'ятнадцять разів дужче. В її темному волоссі, акуратно зібраному на потилиці, не було сивини, а кілька дрібних, ледь помітних зморшок біля глибоких чорних очей радше прикрашали цю жінку.