Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Опинившись у своїй каюті, Шойман відчув себе значно краще. Тепер він переконався, що його не обдурили і гроші він витратив недарма. Коли за півтори години доктор вийшов на палубу, то помітив, що настрій решти пасажирів також значно покращився. Той, хто понуро мовчав у «Брістолі», як, наприклад, його пацієнти, Давид Кац і Леон Шталь, тепер жваво про щось теревенили. Поряд з ними стояв чоловік років сорока, якого не було в Станіславі. Вочевидь, той приєднався до них вже перед самою посадкою на «Саубху». Президент Львова Йосиф Нойманн та директор опери Геллер також про щось розговорились. До них невдовзі долучився Шехтель, по-дружньому взявши обидвох за лікті, чим привернув їхню увагу. Складалося враження, що директор поліції збирався розповісти їм яку-небудь смішну бувальщину з поліційного життя. Судячи з того, як усі троє згодом гучно реготнули, так воно й було.

Шойман роззирнувся, шукаючи поглядом пані Танатович, аби триматися від неї подалі, проте стара вочевидь залишилась в каюті. Натомість, невдовзі на палубі з'явилась її спадкоємиця і з радісною посмішкою підійшла до нього. Цього разу доктор був радий її товариству і навіть уважно слухав різноманітні дурниці, якими вона щедро засипала свого мимовільного кавалера.

За хвилину пролунав дзвінок і прозвучала команда капітана скинути баласт. Пасажири кинулись до відчинених вікон, щоб побачити, як віддаляється від них земля, але звісно ж там, за винятком декількох ліхтарів, панувала цілковита темінь. Дирижабль легко хитнувся і поволі став підніматися догори. Від незвички в Шоймана стерпли ноги і трохи запаморочилось в голові. Домініка міцно стиснула його руку і ледь чутно пискнула.

– Як добре, що я з вами, докторе, – схвильовано промовила вона.

– Все гаразд, люба панянко, – відповів їй той, – зараз минеться…

Останнє він сказав радше собі, аніж їй. Проте за мить усе справді минуло. Дирижабль, схоже, набрав достатньої висоти і тепер легко плив у потрібному напрямку. Чути було, як запрацювали двигуни.

– Ну ось, я ж казав, – бадьоро промовив Шойман.

– Невже ми справді високо-високо над землею? – сказала Домініка, недовірливо заглядаючи у вікно.

Звідти повіяв свіжий, навіть дещо прохолодний вітерець.

– Правдоподібно, що так, панянко, – посміхнувся Шойман, – ми в прохолодному небі, а внизу залишились усі ці розпечені війною і спекою міста. Всі ці бісові росіяни, москвофіли, терористи, спекулянти та інша нечисть. Увесь цей світ, який, здається, остаточно з'їхав з глузду.

Доктор не встиг договорити, як палуба засяяла ще яскравіше. Почулися звуки рояля, а до пасажирів хутко підійшли декілька усміхнених кельнерів, пропонуючи дорогі закуски та напої. Шойман взяв два бокали рислінгу. Вино було неперевершене, і це, здавалось, остаточно зробило його щасливим. На палубі поступово з'являлися інші пасажири, і доктор усміхався кожному з них. В цю мить він був навіть готовий розцілувати пані Танатович, не боячись, що та розсипеться, мов єгипетська мумія, але вона, мов це перечуваючи, і далі залишалась у своїй каюті.

– А що, коли ми з вами потанцюємо, докторе? – сказала раптом Домініка.

Шойман здивовано глянув на свою співрозмовницю. Вона розчервонілась, проте очей не відвела.

– Знаю, не личить запрошувати кавалера, – продовжила дівчина, – тому…

– Гарна думка! – несподівано навіть для себе вигукнув доктор, відставляючи вбік їхні бокали.

Шойман підійшов до неї ближче і гречно вклонився. Домініка відповіла реверансом. За мить вони вже кружляли в легкому вальсі, і згодом до них приєдналися граф та графиня Щуленбург. Ще за хвилину з'явилася третя пара – Емма Штайнер та сьогоднішній незнайомець. Цю ідилію вальсу час від часу порушувало тільки коливання «Саубхи». Воно було хоч і не сильним, проте від того кавалери тупотіли, шаркали ногами і ледве втримувались, щоб не впасти на своїх партнерок.

Після танцю, коли доктор допивав рислінг, партнер Емми Штайнер підійшов до нього, щоб представитись:

– Ми здається єдині тут незнайомі між собою, – сказав незнайомець, – мене звати Ерік Міллер.

– Пауль Шойман, – відповів доктор, – я лікар, а ви?

Він здивувався своїй прямоті й розкутості, які невідомо звідки взялися. За інших обставин доктор би радше сам чекав такого питання від співрозмовника.

– Я підприємець, – відповів Міллер, – мені належить частка тютюнового виробництва в Винниках. Точніше, належала. Встиг продати свої акції. Вистачило акурат на цю мандрівку і на те, щоб почати якусь невелику справу в столиці.