Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

– Та от, пане заступнику, коли ми… – тут він запнувся, але швидко виправився:

– Коли російська армія займе Львів, то, повірте, місто не стане трофеєм для генералів, а радше додатковим тягарем… Ви розумієте, про що я?

Фірман вдивився просто в очі співрозмовнику, але Вістович навмисне в цей час підніс до рота пиво і звів погляд кудись на бруднувату стелю. Він мовби остерігався, що той перетворить його на камінь, як Горгона Медуза, чи просто на купу лайна. Друге здавалось очевиднішим.

– Ви розумієте, що я маю на увазі? – повторив запитання Фірман, після того як поліцейський зробив добрячий ковток і поставив келих назад на стіл.

– Правду кажучи, ні.

Вістович знову збрехав. Насправді, він чудово розумів, що перед ним російський шпигун, який намагається його самого завербувати, але хотів потягнути час, щоб краще обміркувати своє становище і знайти вихід. Наступні слова Фірмана були цілком очікуваними:

– Що ж, я поясню доступніше, – сказав він, – Лемберг тільки видимо досі австрійський. Насправді ж місто майже повністю перейшло під нашу владу…

Шпигун більше не затинався і говорив прямо.

– Відданих нам людей можна зустріти в найнесподіваніших місцях. У Львові ми давно як удома, – чоловік не стримав задоволеної посмішки, – ще трохи, і ви все зрозумієте, пане Вістовичу. Своїх людей ми не маємо тільки в жандармерії і в тутешній поліції… Ось саме це ми зараз і вирішуємо з вами.

– Я не маю жодного стосунку до жандармів.

– Не клейте дурня. Зараз ідеться про поліцію, – Фірман трохи занервував, але одразу ж заспокоївся, – умови вам сподобаються, мій друже. До того ж ви… русин, чи не так?..

– Давайте детальніше про умови, – перебив його той.

– Оце вже краще.

Фірман і сам зробив ковток, а тоді продовжив:

– Я, либонь, не помилюся, якщо скажу, що в поліцейських зараз важкі часи. Правда, пане Вістовичу?

– Важкі часи зараз у всіх, пане Фірмане, – спокійно відповів його співрозмовник.

– Згоден, але поліцейським зараз особливо не позаздриш. До звичної роботи додалося багато іншої дурні. В місті побільшало спекулянтів і повій, з'явилися мародери, які тільки й чекають свого часу. Адже, не секрет, що багато львів'ян покинули місто, залишивши домівки порожніми. А що буде, коли сюди прийдуть росіяни?.. Я маю на увазі, що буде з тими, хто служив у поліції? Армія подбає про солдат і жандармів, а хто подбає про вас?

– Поліція дасть собі раду, – сухо відповів Вістович.

– Не смішіть, Адаме, – єхидно сказав шпигун, – армія відступає, а поліцію кидають напризволяще, зовсім не переймаючись долею тих, хто служив чесно багато років. Повірте мені, я вже не раз таке бачив. Чи ви хочете сказати, що маєте чіткі інструкції згори на випадок окупації?

– З міністерства поліції ми отримали всі необхідні вказівки.

Вістович збрехав утретє. Відень ними справді не цікавився.

– Гаразд. Тоді ви будете винятком, бо переважно в столицях рідко переймаються долями периферій. Принцип шахів, знаєте… Можна віддати пішака, щоб вигідніше розмістити дорожчі фігури.

– В ендшпілі пішаки відіграють головну роль, – чомусь вирвалось у Вістовича, – то в чому ж ваша пропозиція, пане Фірмане? І які ж умови? Ви чітко не озвучили ані першого, ані другого. Чи я прослухав?

– А я гадав, ви мене зрозуміли, – розчаровано сказав той.

– Даруйте, я виявився тупим.

– Судячи з ваших розслідувань, все якраз навпаки… Але гаразд, говоритиму ясніше: коли сюди прийдуть росіяни, ви і ваші люди збережете посади. Ви знали, що в Росії поліціянтам живеться значно краще? А Львів на той час буде російською територією. Зізнаюсь, кращої кандидатури на посаду директора поліції, ніж ви, в мене немає. І не буде ні в кого, запевняю. А щоб ви не сумнівались, то заробітню плату від уряду Росії можемо починати нараховувати вже сьогодні.

– А якщо все станеться не так? Якщо ваша армія так і не вступить до Львова? – поцікавився Вістович.

– Тоді просто залишитесь нашою людиною і будете отримувати ті самі гроші, які я обіцяв. Їх вам щомісячно платитиме, наприклад, наш консул.

– Про яку суму йдеться?

Фірман дістав з кишені блокнот і жалюгідний недогризок олівця. Ледь відірвавши погляд від співрозмовника, він вивів на листку число з чотирма нулями. Помітивши, що справив на поліціянта неабияке враження, шпигун відкинуся на спинку стільця і знову ковтнув з келиха, мов святкуючи перемогу.

– То як, ви згодні, пане Вістовичу? – запитав він.

– Припустімо, що так, – трохи подумавши, сказав той, – в такому разі, яким би було моє перше завдання?