Богдан Коломийчук - Небо над Віднем

Вже коли поліцейський вирішив повертатись униз і приборкати там свою параною, на сходах почулися обережні кроки. Вістович знову виглянув зі свого сховку, і його охопила шалена радість. Нагору обережно підіймався чоловік у цивільному, тримаючи в руках парабелум. Скрадаючись сходами, він плавно наводив дуло пістолета на кожен кущ обабіч них і на кожен підозрілий пагорб, за яким міг би ховатись ворог. Одразу кидалося в очі, що рухи його були вправними і точними, як у майстерного розвідника.

Вістовичу було навіть байдуже, що це за тип і якого дідька йому треба. Поліцейський радів, що не підвело чуття… Він завмер, дослухаючись до кроків, які потроху наближались до чаші. Зараз найголовнішим буде вгадати, з якого боку той вирішить її обійти, справа чи зліва, а тоді зайти йому за спину, як у дитячій грі.

Нарешті чоловік з парабелумом опинився з іншого боку кам'яної декорації. Кроки на мить затихли, вочевидь, той зважував ситуацію. «Ну ж бо, сучий сину, – подумки звернувся до нього Вістович, – вирішуй…». Мовби почувши його, той почав обходити чашу. Рушив праворуч! Отже, поліцейському треба йти ліворуч від нього. Крок у крок, а потім трохи швидше… За кілька секунд Вістович побачив опонента перед собою. Той ледве встиг повернутись до нього обличчям і звести на поліцейського здивовані очі, як той щосили вперіщив його руків'ям браунінга по голові. Удар був страшної сили! Чоловік з парабелумом закотив очі і глухо впав на долівку.

– Алилуя… – полегшено видихнув Вістович.

– Ані руш! – тієї ж миті почулося в нього за спиною.

Аякже, чорт забирай! Вістович не подумав, що його супротивник може бути не сам. Залишалося тільки звести руки догори і поволі повернутись. Перед ним стояло ще двоє типів, один з яких тривожно позирав на непритомного колегу з парабелумом, а інший чомусь привітно посміхався поліцейському. Обидва тримали в руках пістолети.

– Жорстоко ви повелися з нашим другом, пане Вістовичу, – констатував усміхнений тип, – сподіваюся, хоч не проламали йому череп.

Чоловік говорив польською з ледь чутним акцентом.

– Ваш друг повівся б зі мною так само, – відповів поліцейський, опускаючи руки, – якби міг…

– Безперечно, – погодився той, усміхаючись ще ширше, – що вдієш, такі часи.

Вістович змовчав, чекаючи подальшої розв'язки.

– У мене до вас дружня пропозиція, Адаме, – продовжив його співрозмовник, несподівано назвавши поліцейського на ім'я, мов давнього знайомого, – мій колега подбає про того, кого ви так блискуче спровадили в нокаут, а ми з вами прогуляємось до найближчої кнайпи. Як вам ідея?

– Ніколи не відмовлявся від такої пропозиції, – відповів Вістович.

– От і чудово, – сказав той, ховаючи зброю, – як бачите, я вам довіряю…

Поліцейський також поклав свого браунінга до кишені.

– Після вас, пане Вістовичу, – мовив тип, пропускаючи того вперед, – тільки ви знаєте, де тут пристойне місце з холодним пивом. Я ж, як неважко здогадатись, не львів'янин і тутешніх кнайп не знаю.

Поліцейський кивнув і пішов попереду. Відчувати, що озброєний ворог лишився за спиною, було неприємно, але якби його хотіли вбити, то вже б це зробили, а не пропонували перехилити по чарчині. Вони зійшли донизу і рушили до непримітної кнайпи навпроти Оссолінеуму.

Всередині було лиш декілька відвідувачів, які жадібно хлебтали пиво, вочевидь, зморені денною спекою. Вістович і його недавній опонент вмостилися за віддаленим столиком. Вони скидалися тепер на добрих знайомих, котрі вирішили зустрітися за чаркою після важкого дня. Ніхто б і не подумав, що якихось десять хвилин тому ці двоє тримали в руках зброю і ладні були пристрілити один одного.

– Що ж, до справи, пане Вістовичу, – сказав тип, щойно їм принесли два келихи пива.

– Пан знає моє ім'я, але сам не представився, – зауважив поліцейський.

– Даруйте, винен, – відповів той, – мене звати Ян Фірман.

– Радий познайомитись, пане Фірмане, – збрехав Вістович, будучи цілковито переконаним, що ім'я та прізвище вигадані, – отож, я слухаю, чим можу бути корисним.

– Гадаю, Адаме, ви знаєте про ситуацію на Східному фронті, – після короткої мовчанки продовжив Фірман, – і те, що складається вона не найкраще для армії Гінденбурга, також не таємниця. Будьмо відвертими, найближчим часом росіяни захоплять Лємберг, а потім і всю Галіцію. Це тільки питання часу.

Вістович мовчав, намагаючись зрозуміти, куди той хилить і що взагалі, потрібно від нього цьому типові.