Богдан Коломийчук - Візит доктора Фройда

– Це дуже люб'язно з вашого боку, але я не хотів би…

– Ви не обтяжите мене, комісаре, – відмахнувся доктор. – Навпаки, я буду вдячний вам. Жахливо нудно стає, коли ні з ким розділити мої сигари і партію в шахи. Ви ж граєте в шахи, чи не так?

Вістович ствердно відповів. Щоправда, вперше в житті він відчував, що йому зараз не до сигар і, тим більше, не до гри в шахи.

Доктор Фройд попросив служницю показати Вістовичу його кімнату, а потім вибачився і подався до свого кабінету, сказавши, що мусить працювати.

Вістович, зрештою, також не затримався в домі. За півгодини він вийшов на вулицю і, вибираючи безлюдні провулки, рушив у бік Личаківської. Тут чоловік відшукав непримітну корчму, в якій часто зупинялися селяни з довколишніх сіл, місцеві робітники або ж ті, хто не міг собі дозволити пообідати в пристойнішому місці. Зайшовши досередини, Вістович одразу запримітив знайомий силует за столиком біля вікна. Його розрахунок виявився правильним. Самковський завжди обідав тут о такій годині.

Не кажучи ані слова, комісар підсів до підлеглого. Самковський, який щойно спровадив до рота повну ложку якоїсь овочевої юшки, закашлявся, ледь не вдавившись від несподіванки.

– Шефе? – вимовив ад'юнкт здавленим голосом.

– Мене вже оголосили в розшук? – замість привітання спитав Вістович.

– Шехтель розпорядився не шукати вас, а тільки заарештувати при зустрічі, – відповів ад'юнкт.

– Он як? То пан мене заарештує, Самковський?

– Ні.

– Тоді б вам таки видали премію, і ви могли б хоч раз пообідати в пристойнішому місці, – єхидно зауважив комісар.

Самковському сказане зовсім не сподобалось, однак він змовчав. Вочевидь тому, що давно звик до шефа і всього, що той говорить. По-справжньому ад'юнкт шкодував лише про свій обід, який у кращому разі доведеться тепер доїдати холодним.

– Переб'юся без премії, – коротко і нещиро відповів ад'юнкт, ковтнувши слину.

– Вірите, що я і є Упир? – запитав про всяк випадок комісар.

Самковський у відповідь пирснув від сміху.

– От і гаразд…

Вістович раптом відчув, що понад усе хотів би зараз випити, й зробив знак кельнеру. Той заметушився і невдовзі приніс їм дві повні чарки горілки. Обидва випили одним духом, і комісар відчув себе значно краще.

– Пора завершувати з цим скурвисином, – видихнув Вістович, і Самковський збагнув, що йшлося про Упиря.

– Безперечно, – з якоюсь безнадією в голосі відповів він шефові.

– Є одна річ, що приведе його нам просто в руки, – мовив комісар. – І тут потрібна ваша поміч, Самковський.

– Pilnie słucham і notuję [25] Слухаю уважно і занотовую (пол.). , – промовив той.

– Пригадуєте випадок зі складаним ножем, який загубив Упир на місці злочину? – запитав Вістович, вдаючи, що не почув іронії в голосі підлеглого.

– Аякже.

– Нагадайте газету, в якій ми розмістили оголошення.

– «Kurier Lwowski», – відказав ад'юнкт, передчуваючи знову недобре.

– Отже, маємо певність, що він її читає, – сказав комісар. – Нам це знадобиться.

Самковський промовчав, але не зводив з шефа очей, на мить навіть забувши про свій обід.

– Подайте в цю газету некролог.

– Некролог?

– Так. Напишіть, що друзі й родичі переповнюються горем з приводу наглої смерті Франца Гольма, спричиненої дорожнім випадком на вулиці Шпитальній, – мовив комісар.

– А хто такий цей Франц Гольм? – перепитав Самковський і одразу ж запримітив лиховісний вогник в очах шефа.

– Це ім'я нашого Упиря, – вимовив шеф чітко, як учитель учневі на уроці граматики. – Як ви могли забути?

– Даруйте, шефе.

– Зробіть те, що кажу, вже сьогодні, – сердито мовив комісар.

– Слухаюсь.

– Але найголовніше ось що: самі сядьте в редакційному кабінеті і приймайте телефонні дзвінки. Поруч з вами буде доктор Фройд і я. Вам слід вдавати із себе редактора.

Самковський ствердно кивнув.

– Щойно подзвонить хтось з приводу некролога, дайте знати.

– Зроблю, шефе.

– Дякую, – Вістович звівся на ноги і поклав на стіл гроші за випивку. – Доїдайте обід, Самковський, даруйте, що перебив.

– Дурниці, – відповів той, – радий вас був бачити, шефе.

Комісар відчув, що цього разу підлеглий говорить щиро, хоч сам навряд чи міг зізнатися в тому ж самому.

Наступного дня, під вечір, комісар отримав звістку від бургомістра з Калічої Гори. Якийсь волоцюга ухопив комісара за рукав плаща й упівголоса повідомив, що за дві години його чекатимуть у тій самій кнайпі «Під білим вепром». Не давши Вістовичу опам'ятатися, волоцюга швидко зник за рогом.