Евгений Каминский - Безликий - Остання справа

Коли вже автобус залишив межі Херсонської області, Безликий видихнув с полегшенням.

— Доброго дня. Чим я вам можу допомогти? — запитала секретарша до чоловіка, який щойно зайшов до приймальні власника компанії з судноперевезень.

— Я до пана Радченка, щодо справи підполковника. Він знає.

Після дзвінка до свого начальника, секретарша відразу провела гостя до кабінету. В великому і добре оздобленому кабінеті його зустрів невисокий чоловік у дорогому костюмі.

— Я чекав на вас. Будете щось пити?

— Не відмовлюсь.

Радченко підійшов до шафи і взяв пляшку закордонного віскі і розлив у два стакани.

— Щось ви довго виконували замовлення. Були якісь проблеми?

— Я хотів виконати ще ряд своїх справ. А вже після цього вбити підполковника. Нажаль він довго не мучився, як ви просили.

— Я бачив по телевізору, що була перестрілка.

— Мене розкрили раніше часу.

— Ну, нічого страшного, головне що він вбитий і моя помста здійснилася. На який рахунок вам перевести гроші?

Безликий дістав з піджака реквізити одного зі своїх банківських рахунків, як і всі інші, записаний на інше ім’я.

— Добре, я перерахую вам сто тисяч доларів, як і домовлялись. До речі, вашою роботою зацікавились пару моїх бізнес партнерів. І вони хотіли б, щоб ви якось зайшли до них на каву.

— Нажаль, це була моя остання справа, я хочу вже вийти на відпочинок. Тому передайте — що я більше не в справі.

Вставши з крісла, і допивши віскі, попрощався зі своїм замовником. Вийшов з кабінету.

Катерина Беспалова зайшла в квартиру після поминальної служби. Вона ніяк не могла збагнути, що її чоловік мертвий. Вона зняла чорну хустину і сіла на крісло. Сльози не переставали йти. Він помер як герой. Вона відчувала, що та справа нічим добрим не закінчиться. В поліції нічого їй не сказали. Чоловік ніколи не розповідав про справи які він вів. До неї підбіг син. В руках тримав конверт, який був адресований їй, від незнайомого адресата. Відкривши його з нього випала банківська картка і був лист. В ньому йшлося:

«Доброго дня, Катерино. Вам пише Безликий. На мене полював ваш чоловік. Хочу відразу сказати, що він помер не від моєї кулі. Хоча, ви можете мені не вірити. Він був гарною людиною і справжнім професіоналом. Нажаль, його не можливо повернути. В знак моєї скорботи, на картці знаходиться сто тисяч доларів. Пінкод — номер його службового авто.»

Від прочитаного вона кинула лист, і почала ще більше плакати.

Сергій Стародубов, як завжди у вечері, сидів і дивився новини. Він хотів знати більше про події, що сталися в архіві. Тільки по новинах нічого про це не розказували. Він розумів, що з цим пов'язаний його брат. Діти бавились за комп’ютером, а дружина готувала вечерю. Почали гавкати собаки.

— Кого там ще носить? — незадоволено пробуркотів Стародубов і пішов на двір. За огорожею стояв листоноша.

— Сергій, привіт. Вибач за те, що непокою у вечері. Зранку забув занести тобі листа, — мовив листоноша і вручив йому конверт. Адресат був невідомий, і, взагалі, лист був з Одеси. Дома він відкрив конверт, усередині була фотографія і лист. Стародубов відразу почав читати лист, не дивлячись на фотографію. В листі йшлося:

«Привіт. Вибач що не зміг до тебе нормально зайти в гості. Було купа справ. В тебе гарний будинок, і чудові діти. Коли ти читаєш цей текст, я уже далеко за територією України. Можливо навіть не в Європі. Я вирішив закінчити свою кар’єру вбивці. І зробити собі інше життя. Пробач, але ми з тобою ніколи вже не побачимось. Думаю, ти без мене не пропадеш. Твій брат Сашко.»

Дочитавши до кінця, взяв фотографію. Це була фотографія з їхнього дитинства. І відразу згадав, хто взяв її.

За чотири місяця Безликий зняв всі свої кошти з різних банків Європи і США. В сумі вийшло приблизно дев’ять мільйонів вічно зелених. Довго не вагаючись, купив чудовий маєток за пару мільйонів доларів в Домініканській республіці. І зараз лежить на гамаку біля свого будинку. Насолоджувався заходом сонця і спокійно попиваючи свій віскі. Тиша берега океану обривалась під шум хвиль. Він в тому обличчі, про яке давно мріяв. І єдине, що потрібно — це тільки оновлювати її вигляд. Звісно Безликому хотілось, щоб обличчя було своє, а не заховано під маскою. Але ніяка пластична операція цього не зробить. Безликий розмірковував під таким неймовірним краєвидом. Чи міг мати це все зі своїм нормальним обличчям?

Звісно, що ні. В кращому випадку далі свого рідного села нічого не бачив. Свої недоліки він перетворив на свою перевагу. І нехай на його руках багато крові, але це не бентежило його. З голови не виходила лише одна думка: «А що буде далі з легендою про Безликого? Може вона зникне, а може будуть оповідати її через покоління. Можливо, хтось напише навіть про нього книги.» Джона Франковича, який був власником всього цього маєтку, це не хвилювало. Він просто хоче прожити до кінця своїх днів з одним обличчям і з одним ім’ям. Хоча він утік від минулого за новим обличчям, але від сумління совісті йому не втекти.