Томас Харрис - Ганнібал

Вони говорили про чашки та час, про панування ентропії.

— Тож я дійшов думки, — розповідав доктор Лектер, — що в цьому світі має знайтися місце для Міші, для неї має звільнитися почесне місце, і я вирішив, Кларіс, що це найліпше у світі місце належить тобі.

Світло від каміна не так вигідно підкреслювало її декольте, як вогники свічок, але відблиски багаття дивовижно мінилися на високих вилицях. Старлінг на хвильку замислилась і потім сказала:

— Дозвольте дещо запитати у вас, докторе Лектер. Якщо найкраще місце у світі призначене для Міші, і я не збираюся з цим сперечатися, то чим погане ваше власне місце? Пожилець у нього гідний, і я знаю, що ви б ніколи й ні в чому не відмовили Міші. Ми з нею могли б стати сестрами. І якщо, як ви кажете, у мені знайшлося місце для батька, то невже у вас не стане вільного простору для неї?

Доктор Лектер видавався задоволеним — чи то ідеєю Старлінг, чи то її винахідливістю — важко визначити. Може, він відчув легке занепокоєння, що перестарався зі своїми гіпнотичними прийомами.

Старлінг поставила бокал на стіл, а тоді скинула долі кавову чашку, і та розбилася об кам’яну плиту перед каміном. Кларіс навіть не поглянула вниз.

Доктор Лектер дивився на уламки, що непорушно лежали на підлозі.

— На мою думку, ви не мусите дійти цього рішення просто тут і зараз, — сказала Старлінг.

Її очі й коштовне каміння в підвісках зблискували у світлі вогню. З каміна вирвалося зітхання, тепло зігріло шкіру крізь сукню, і в пам’яті Старлінг виринув далекий спогад: колись давно доктор Лектер запитав у сенаторки Мартін, чи годувала вона свою доньку грудьми. У неприродному спокої Старлінг з’явився сяйний рух: на мить численні вікна в її свідомості вишикувались одне за одним, і в цьому тунелі вона змогла вийти за рамки власного досвіду. Вона промовила:

— Ганнібале Лектер, мати годувала тебе грудьми?

— Так.

— Ти ніколи не відчував, що мусиш поступитися материнською груддю Міші? Не відчував, що мусиш віддати їй це місце?

Пауза.

— Не пригадую, Кларіс. Якщо я мусив поступитися, то зробив це з радістю.

Кларіс Старлінг опустила руку в глибоке декольте сукні й оголила одну грудь. Від холоду сосок одразу набряк.

— Цією груддю ти не муситимеш ні з ким ділитися, — сказала вона.

Невідривно дивлячись доктору у вічі, вона запустила вказівний палець у рот, дістала краплину теплого «шато-дʼІкем» і провела пальцем по груді — на соску, мов золотистий кабошон, зависла густа солодка крапля, що тремтіла в такт із її диханням.

Лектер стрімко підвівся зі стільця, підійшов до Старлінг, опустився перед нею на коліно й нахилив темну, пригладжену голову до коралу й молочної плоті її грудей.

Буенос-Айрес, Аргентина, три роки по тому.

Ранній вечір, і Барні та Лілліан Герш гуляють біля Обеліска на авеніді [165] Проспект ( ісп. ). Дев’ятого липня. Міс Герш читає лекції в Лондонському університеті, але зараз перебуває в науковій відпустці. Вони з Барні познайомилися в антропологічному музеї Мехіко й дуже одне одному сподобалися. Вони подорожують разом уже другий тиждень, зустрічаються щодня і отримують від спілкування все більше задоволення. Вони зовсім не втомлюються від цього спілкування.

Барні та Лілліан надто пізно приїхали до Буенос-Айреса, і Національний музей, де саме виставляли Вермеера, того дня вже зачинився. Затія Барні побачити всього Вермеера, що є на світі, потішала Лілліан Герш і ніяк не заважала їм гарно проводити час. Барні вже встиг оглянути чверть полотен Вермеера, і до завершення місії ще було далеко.

Вони шукали пристойне кафе, де можна було б перекусити надворі.

До Театру Колумба, чудової опери Буенос-Айреса, саме з’їжджалися лімузини. Парочка зупинилася поглянути на любителів оперного мистецтва, що заходили в будівлю.

Того вечора давали «Тамерлана» у відмінному складі, і натовп, який зібрався на прем’єру в столичному театрі, був вартий того, щоб на нього подивитися.

— Барні, а не хочеш сходити в оперу? Мабуть, тобі сподобається. Я скинуся.

Барні потішався, коли вона починала використовувати сленг.

— Якщо обіцяєш познайомити мене з високим театральним мистецтвом, то я сам на все скинуся, — відповів він. — Як думаєш, нас узагалі туди пустять?

Цієї миті на узбіччі з легким шурхотом зупинився «мерседес-майбах» темно-синього сріблястого кольору. Швейцар кинувся відчиняти двері.

З машини вийшов стрункий елегантний чоловік у білій краватці й подав руку жінці. З її появою в натовпі біля входу здійнявся захоплений шепіт. Волосся було прибране в охайний платиновий боб, а під срібним, схожим на морозні візерунки фатином ховалася м’яка сукня кольору коралу. На шиї зблискували зеленим вогнем діаманти. Барні бачив її тільки мигцем, через голови в натовпі, а тоді потік меломанів заніс пані з джентльменом у театр.