Тетяна Брукс - Ожеледиця

— А їй що? Вона вже давно вважає себе мершею, вибачте за сарказм, спить і бачить розкішні прийоми і суцільний захват. Підозрюю, якщо вона дійсно стане дружиною мера, то буде сильно розчарована у тій ролі, яку доведеться грати.

— І Олег що, погодився? — поцікавився Борейко, хоча й так було зрозуміло, що мав погодитися, адже таким чином він міг «прогнутися» і хоча б частково відновити втрачену любов батьків.

— А як же! Тільки…

— Що?

— Та нічого у Алли не вийшло. Вона організувала зустріч Олега з Аліною тет-а-тет і повідомила про це Антону. Той, природно, прийшов перевірити і «застукав» наречену на гарячому. Звичайно, розсердився і посварився з Аліною. Навіть, по-моєму, врізав Олегу.

— То може й справді Антон через ревнощі убив Аліну?

— Та що ви! — сумно розсміялася бабуся. — Алінка потерпіла деньок, а потім побігла до Антона все з’ясовувати.

— З’ясували?

— З’ясували.

— І Антон їй повірив?

— Звичайно! Кажу ж, він любив її, а значить, дуже добре знав…

— А чому ж вона лише через день побігла? Чому не відразу? — поставив несподіване питання Борейко.

— Бо дала Антону день, щоб він заспокоївся й усвідомив, що не могла вона його зрадити. Вона ж теж його любила, і він це добре знав.

— Розумна дівчина, — Олександр Іванович пригладив рукою рідке волосся на потилиці.

— От і я кажу: щось тут не так, — зітхнула старенька і повела плечима.

— Ой, вибачте, — спохватився пузатий слідчий. — Вам, напевне, холодно. Спасибі велике за бесіду. Давайте-но я вас у вашу кімнату відвезу, — Борейко піднявся, взявся за ручки інвалідного крісла і повіз бабусю у її кімнату.

— Ну, от і мої хороми, — посміхнулася Нінель Георгіївна. — Ви мене ближче до ліжка доставте, будь ласка.

Олександр Іванович обвів поглядом кімнату. Простора, затишна і чиста. На підлозі м'яке покриття оливкового кольору, на стіні біля ліжка килим з абстрактним, досить яскравим малюнком. На протилежній стіні безліч фотографій у старовинних різьблених дерев’яних рамках.

— Це ви? — запитав, вказуючи на портрет красивої й вишуканої молодої жінки.

— Так. Мені тут майже сорок.

— Що ви кажете! — здивувався слідчий. — Я б вам і тридцяти не дав! А це хто?

— Це мій чоловік, царство йому небесне! Уже шість років, як спостерігає за мною з небес.

— Господи, тільки подивіться, яка чудова фотографія! — захоплено вигукнув Борейко, вказуючи на знімок, на якому молодий ще чоловік з великими карими, трохи витрішкуватими очима у військовому кітелі і кашкеті тримав на руках дівчинку. Її темне кучеряве волосся розтікалося по плечах, а очі видавали родинні стосунки з чоловіком, котрий тримав її на руках. — Старовинна…

— Не така вже старовинна. Сорок перший рік. Мені тоді років сім було.

— Це ваш батько?

— Так. Остання фотографія, де ми разом.

— Як у вас тут хороше! — мовив Борейко, намагаючись змінити тему — навіщо засмучувати стареньку проти ночі? Він ще раз обвів поглядом кімнату і замилувався виконаною у свіжих зелених і бузкових тонах екібаною з сухих квітів і гілок, що затишно примостилася на тумбочці біля ліжка. Було в тій екібані щось дивне, що вибивалося із загального фону, проте слідчий не міг зрозуміти, що саме — він не розбирався у подібного роду мистецтві, тож відразу перестав про це думати. — Це вам Аліна таку красу змайструвала?

— Так, Алінка допомагала мені підтримувати порядок. Тепер навіть не знаю, як усе буде…

— Алла Володимирівна організує вам допомогу, я в цьому впевнений. Або Марина. Спокійної вам ночі, Нінель Георгіївна. Пішов я думати. І Антона шукати. Напевне, спробує втекти. Від страху, — помовчавши, додав він.

Свою розповідь Антон почав здалеку:

— Пам’ятаєш, Лавре, коли я зустрів Аліну? Це було більше року тому. Я робив собі татуювання. Ходив туди кілька днів, і одного разу прийшла вона. Я її побачив — і все, пропав! Ну, ти пам’ятаєш… Я тоді думав, що вона теж прийшла тату собі робити, і став її відмовляти. Ми разом звідти пішли, і з того часу…

— Та не тягни ти кота за хвіст, — перебив його Лавр. — Я це все пам’ятаю, та й справи це, по-моєму, зовсім не стосується. Ти розповідай, що трапилося вчора.

— Ти не розумієш, Лавре! — став гарячкувати Антон. — Все це навіть дуже справи стосується! Ти маєш розуміти: не міг я її вбити! Не міг!

— Я це і так знаю.

Ліка не знала Антона так добре, як Лавр, тож поцікавилася:

— А навіщо Аліна прийшла в салон, якщо не збиралася робити тату?