Тетяна Брукс - Ожеледиця

— Як? — трусики Ольги Володимирівни завмерли в руках на півшляху до мети.

— Ну, я підозрюю, що таким же чином, як вагітніють жінки усього світу, — спробувала гуморнути гінеколог, хрустячи білосніжним халатиком.

— Мені вже скоро сорок років, а чоловіку — шістдесят! Цього просто не може бути!

— Заздрю я вам, Ольго Володимирівно! Шістдесят років — і все ще здатний зачати дитину. От молодець!

— Що значить молодець? Не треба мені ніякої дитини! Дайте направлення на аборт.

— Ні, — відрізала лікарка і подивилася на Ольгу поверх своїх стильних окулярів, які носила, схоже, лише як аксесуар.

— Що значить «ні»?

— А те і значить! По-перше, вже пізно — дитинка ворушиться, а по-друге, вам не можна робити аборт, бо у вас фіброміома. До речі, вагітність, можливо, вирішить цю проблему, такі випадки бувають.

— Яка ще фіброміома? Це що, рак? Але я не хочу!

— У вас же немає дітей, чи не так? — зашелестів халатик, коли його господиня, делікатно уникаючи небезпечної теми, сідала за стіл.

— Ні, але…

— Як би там не було, я не візьму на себе відповідальність. Більше того, настійливо рекомендую вам народити!

Так на світ з’явився Лавруша, як символ лаврового вінка — успішного завершення творчої діяльності знаменитої актриси Ольги Ботан. Прізвище йому дали мамине, оскільки батькове Скотт українською звучало не надто пристойно, і батьки боялися, що дитину дражнитимуть недобрі діти. Проблеми це, правда, не вирішило: Лаврентія дражнили то «ботаніком» через прізвище, то «лавровим листком» через ім’я. Це, мабуть, у деякій мірі і визначило його майбутню професію — Лавр Георгійович Ботан став ботаніком. У свої тридцять років він уже був професором, завідувачем кафедри генетики рослин у сільськогосподарській академії. І єдиним його другом ще зі шкільної лави залишився Антон Гаєвський, з яким вони частенько разом захищали кулаками свою хлоп’ячу гідність: то Лавра через батька-американця, то самого Антона, який приїхав із Західної України і попервах не дуже добре розмовляв російською.

Антон злетів на третій поверх будинку, де жив його друг, і навіть не замислюючись, що вже далеко за північ, подзвонив у двері. Йому ніхто не відкрив. Він подзвонив ще раз, потім ще. Врешті-решт став тиснути на кнопку дзвінка, не віднімаючи руки, але ці двері йому так ніхто й не відкрив. Зате відчинилися двері поруч. З них сірим мишеням висунулася заспана мила мордочка дівчатка з розпатланим їжачком на голові.

— А Лавра немає! — пропищало «мишеня».

— Га? Що? Як це немає? А де він?

— Він поїхав. На конференцію. В Америку. Буде завтра або післязавтра, не пам’ятаю зараз…

— Як поїхав? У Америку? Він що, з глузду з’їхав? А що ж мені тепер робити? — Антон притулився спиною до стіни, потім, закривши обличчя долонями, з’їхав по ній униз.

— Ой, у вас кров! — занепокоїлася дівчина. — Може, вам потрібна допомога?

— Мені тепер ніщо не допоможе, — видавив із себе хлопець, вимазуючи кров’ю, що залишилася на долонях, свої біляві кучері.

— Ви, напевне, Антон? — дівчина навшпиньки підійшла до сумного херувима, котрий сидів на кахелі, і присіла поруч нього. — А мене Лікою звуть. Я недавно тут живу. Мені Лавр Георгійович про вас розповідав. І на знімку я вас бачила, коли до нього в гості заходила, — навіщось почала пояснювати вона. — У вас щось трапилось? Ходімо до мене. Вмиється і розповісте, що сталося — може, я допоможу чим. Потім зателефонуємо Лавру… Лавру Георгійовичу. Ви не хвилюйтеся, ми з ним дружимо, — Ліка почервоніла, запнулася, а потім продовжила. — Він мені багато про вас розповідав, — і вона потягла Антона за руку.

Дівчина здавалася зовсім молоденькою — худенька, маленького зросту, з непоказним тонким волоссячком, що стовбурчилося на всі боки, і очима-гудзиками, як у справжньої мишки. Але губи її були червоними і повними навіть без помади, і це надавало їй незвичайної, якоїсь зворушливої сексапільності.

Антон підвівся і поплентався за Анжелікою у її квартиру. Слухняно зайшов у ванну кімнату, помив руки і обличчя. У дзеркало перед умивальником не дивився — не міг.

Ліка, поставивши на плиту чайник, діставала з навісної шафки чашки.

— Давайте поп’ємо чаю, і ви розповісте, що сталося.

Зайшов на кухню, майже впав на запропонований стілець і, опустивши голову на руки, заплакав. Сам не чекав тих сліз, але напруга, яку тримав у собі з моменту, коли побачив свою потопаючу в крові любов, повинна була знайти вихід, інакше його могло розірвати на дрібні частинки. А може, краще б розірвало — витерпіти такий біль може не кожен.