Ю Несбё - Поліція

Мікаель притягнув її до себе, засунув руку під зелений светр і торкнувся голої шкіри, немов поклав руку на конфорку, що стояла на малому вогні. Ула тихо дихала, схилившись до нього. Насправді він не дуже любив цілувати її знетямлено. Може, колись йому це й подобалося, але не зараз. Цього він їй ніколи не розповідав, та й навіщо, поки він міг дати їй те, чого вона хотіла? Шлюб. І все-таки він відчув невелике полегшення, коли на маленькому столику біля дивана задзвонив бездротовий стаціонарний телефон.

Він підняв слухавку:

— Алло?

— Привіт, Мікаелю.

Голос вимовив його ім’я так довірчо, що він спочатку подумав, ніби знає його і йому знадобиться лише пара секунд, щоб точно згадати того, хто дзвонить.

— Привіт, — відповів він, підвівся з дивана і пішов до тераси.

Якомога далі від шуму телевізора. Якомога далі від Ули. Автоматичний рух, що виробився за роки вправ. Частково — через турботу про неї. Частково — через власні таємниці.

На іншому кінці дроту пролунав сміх:

— Ти мене не знаєш, Мікаелю, розслабся.

— Спасибі, розслабився, — відповів Мікаель. — Я вдома. Тому було б добре, якби ми одразу перейшли до справи.

— Я працюю медбратом у Державній лікарні.

Про це Мікаель ніколи раніше не думав, принаймні не пам’ятав, щоб думав. І все-таки він уже точно знав продовження цієї розмови. Він відчинив двері на терасу і ступив на холодні кам’яні плити, не відриваючи телефону від вуха.

— Я доглядав за Рудольфом Асаєвим. Ти його пам’ятаєш, Мікаелю. Звичайно, пам’ятаєш. У вас із ним був спільний бізнес. Він спілкувався зі мною в ті години, коли виходив з коми. Розповідав, чим ви займалися.

Налетіли хмари, температура знизилася, і кам’яні плити були такими холодними, що жалили його через шкарпетки. Проте Мікаель Бельман відчував, що потові залози працюють на повну котушку.

— До речі, про бізнес, — продовжував голос. — Можливо, нам із тобою теж варто про нього поговорити?

— Чого ви хочете?

— Ну, якщо тобі не потрібно жодних натяків, то, скажімо, так: я б дуже хотів отримати частину твоїх грошей, щоб тримати рот на замку.

Напевно, це він, той медбрат з Бнебакка, якого Ізабель Скоєн найняла для усунення Асаєва. Вона стверджувала, що він із задоволенням візьме гонорар сексом, але йому, судячи з усього, цього було мало.

— Скільки? — Бельман намагався говорити упевнено, але помітив, що йому не вдається зберігати холоднокровність тією мірою, як йому хотілося.

— Небагато. Я людина простих звичок. Десять тисяч.

— Якось мало.

— Мало?

— Схоже на перший внесок.

— Можу сказати й сто тисяч.

— Чому не сказав?

— Тому що гроші мені потрібні сьогодні увечері, банки зачинені, а в банкоматі більше десяти тисяч за один раз не візьмеш.

Він у безвихідному стані. Це добра новина. Або… Мікаель підійшов до краю тераси, подивився на своє місто, спробував сконцентруватися. Це була одна з тих ситуацій, в яких зазвичай він прекрасно себе проявляв, де усе стояло на кону і кожна помилка мала фатальні наслідки.

— Як тебе звуть?

— Гм. Називай мене Дан. Як в імені Данубій.

— Добре, Дане. Ти розумієш, що, хоча я й веду з тобою переговори, це не означає, що я в чому-небудь зізнаюся? Можливо, я намагаюся обдурити тебе і заманити в пастку, щоб заарештувати за здирство.

— Ти усе це сказав виключно тому, що ти боїшся, а чи не журналіст я, який дещо почув і зараз намагається тебе розколоти.

Дідько!

— Де?

— Я на роботі, так що тобі потрібно приїхати сюди. Але зустрінемося в непомітному місці. У закритому відділенні, там тепер нікого. За три чверті години в палаті Асаєва.

Три чверті години. У нього було мало часу. Можливо, це всього лише запобіжні заходи, і він не хоче давати Мікаелю часу на організацію пастки. Але Мікаель вірив у прості пояснення. Наприклад, він має справу з наркоманом, у якого несподівано закінчилися запаси наркоти. У цьому випадку усе просто. Навіть існує можливість знову міцно зав’язати мішок.

— Добре, — сказав Мікаель, вішаючи слухавку.

Він втягнув у себе дивний, майже задушливий запах, який, здавалося, виділяла сама тераса. Потім увійшов до вітальні й зачинив за собою двері.

— Мені треба поїхати, — сказав він.

— Зараз? — вимовила Ула, дивлячись на нього сумним поглядом, який в інший час міг би викликати роздратовані коментарі з його боку.

— Зараз.

Мікаель подумав про пістолет, закритий у бардачку автомобіля. "Глок-22", подарунок американського колеги. Незареєстрований. Ніколи не використовувався.