Ю Несбё - Поліція

Бувають розмови необов’язкові, а бувають і обов’язкові.

Скоро вони розлучаться на цілий робочий тиждень, а Ракель ще ні словом не згадала про його нічне сватання. Невже пошкодувала про сказане? Вона ніколи не говорила того, чого не думає. Біля спуску в Леренскуг він подумав: а раптом їй здалося, що це він шкодує про сказане? І якщо вони зроблять вигляд, що нічого справді не було, втоплять подію в океані тиші, то, значить, нічого й не було. У гіршому разі, вони згадуватимуть про цю подію як про абсурдний сон. Дідько, а може, йому дійсно усе приснилося? У дні, коли він захоплювався опіумом, траплялося, він розмовляв із людьми, виходячи зі своєї упевненості в тому, що ті або інші події мали місце в реальності, а відповіддю йому були лише здивовані погляди.

З’їжджаючи у бік Леренскуга, Харрі порушив ще один пакт:

— Що ти думаєш про червень? Двадцять перше — це субота.

Він кинув на неї швидкий погляд, але вона сиділа відвернувшись і роздивлялася хвилясту місцевість, покриту полями. Тиша. Дідько, вона шкодує… Вона…

— Червень — хороший місяць, — сказала Ракель. — Але я цілком упевнена, що двадцять перше — це п’ятниця.

У її голосі він розчув усмішку.

— Велике чи…

— Чи тільки ми і свідки?

— Як думаєш?

— Вирішуй сам, але максимум — десять чоловік. На більшу кількість у нас не вистачить однакового посуду. І якщо буде по п’ять гостей з кожного боку, ти зможеш запросити увесь записник зі свого мобільного.

Він розсміявся. Усе влаштується. Може бути й криза, але, можливо, усе буде гаразд.

— І якщо ти збирався запросити у свідки Олега, то він уже зайнятий, — сказала Ракель.

— Зрозумів.

Харрі припаркувався біля залу відльоту і поцілував Ракель, не опускаючи кришки багажника.

По дорозі назад він подзвонив Ейстейну Ейкелану. Товариш-таксист, єдиний друг дитинства Харрі, мучився похміллям. Утім, Харрі навіть не знав, як звучить його голос, коли він не з похмілля.

— Свідком? Чорт забирай, Харрі, я зворушений! Ну, що ти просиш мене. Це ж треба, я трохи не розплакався.

— Двадцять першого червня. Є плани на цей день?

Ейстейн розсміявся на цей жарт. Сміх перейшов у кашель, а той перейшов у булькання пляшки.

— Я зворушений, Харрі. Але моя відповідь — ні. Тобі потрібна людина, яка сумирно стоятиме в церкві, а потім виразисто виступатиме за столом. А мені потрібна гарненька сусідка за столом, халявна випивка й нуль відповідальності. Обіцяю надіти найпристойніший костюм із тих, що є.

— Брешеш, ти ніколи не носив костюмів, Ейстейне.

— Саме тому вони так добре збереглися, авжеж. Від помірного використання. Дуже схоже на твоїх приятелів, Харрі. Міг би й телефонувати хоч іноді.

— Міг би.

Вони закінчили розмову, і Харрі став пробиратися до центру міста, переглядаючи короткий записник із рештою кандидатів у свідки. А точніше, з одним кандидатом. Він набрав номер Беати Льонн. За п’ять гудків включився автовідповідач, і Харрі залишив повідомлення.

Потік машин повільно рухався вперед.

Він набрав номер Бйорна Гольма.

— Привіт, Харрі.

— Беата прийшла на роботу?

— Вона сьогодні захворіла.

— Беата? Вона ніколи не хворіє. Застудилася, чи що?

— Не знаю. Прислала вночі есемеску Катрині. Хвора. Чув про Берг?

— Ох, про це я геть забув, — злукавив Харрі. — І?

— Він не завдав удару.

— Шкода. Тримайтеся. Спробую подзвонити їй на домашній.

Харрі набрав номер стаціонарного телефону Беати.

Він не клав слухавку цілих дві хвилини, але ніхто не відповідав. Харрі подивився на годинник: до занять було ще чимало часу. Район Уппсала знаходився по дорозі, і він не втратить багато часу, якщо заскочить до Беати. Біля Хельсфюра він завернув.

Будинок, що дістався Беаті від матері, нагадував Харрі будинок в Уппсалі, де він сам виріс: типовий дерев’яний будинок, побудований у п’ятдесяті роки, скромна коробка для зростаючого середнього класу, який вважав, що яблуневий сад більше не є привілеєм вищого класу.

Не рахуючи гуркоту сміттєприбиральної машини, що рухалася від одного сміттєвого бака до іншого на протилежному боці вулиці, навкруги було тихо. Усі пішли на роботу, в школу, в дитячий сад. Харрі припаркувався, підійшов до хвіртки, пройшов повз дитячий велосипед, повз сміттєвий бак, наповнений чорними пакетами, що стирчали назовні, повз турнік, вибіг сходами, де стояла знайома йому пара кросівок "Найк". Він натиснув на кнопку дзвінка під керамічною табличкою з іменами Беати та її дочки.