Еміл Вахек - Справа про 19 роялів

Містком Святого Яна вони перейшли на правий берег Теплої, де їх уже чекала машина. Зупинились перед великим білим готелем, що виднівся в гущавині зеленого саду, оточений клумбами розкішних хризантем.

— «Річмонд», — буркнув Тикач. — Ви вже бували тут?

Трампус похитав головою.

— Ні, не доводилось. Раніше він, здається, звався «Шенбрунн»?

— Так, поки був заміським рестораном. А потім власник «Атлантика» Кляйн перебудував його на готель. Для нас він цікавий тим, що тут виявився третій «Орфей», який ми розшукуємо. — В його буркотливому голосі чулася ледь стримувана нервозність.

Білими мармуровими сходами вони піднялися до готелю. Біля входу походжав якийсь чоловік. Ще двоє вигулькнули з саду.

— Наші люди, — сказав Тикач. — Це сталося зовсім недавно.

Вони поминули вестибюль, потім якесь велике, щойно відремонтоване приміщення, звідки навстіж відчинені двері вели до синього з золотом салону. Уздовж стін стояли крісла та канапи, а посеред салону — рояль. Точніше — рештки рояля.

Тикач показав на золотий напис із правого боку! «Орфей».

— Техніка, як бачите, та ж сама, що й у пані Ганусекової і в «Лоїбі». Розтрощено кочергою. Ось цією. Не руште її, хоча слідів там, певно, не лишилось, — той хитрун завжди працює в гумових рукавичках.

Він глянув собі під ноги. Паркетну підлогу було недавно натерто.

— Авжеж, — мовив Тикач. — Він усе передбачив — натягнув на черевики панчохи.

— Перш ніж оглянути уламки рояля, він підійшов до канапи, на якій, лежав потерпілий од тієї ж руки — чоловік років під сорок з забинтованою головою. Крізь пов'язку просочувалась кров.

— Хтось знає цю людину?

Один із двох, що зайшли слідом за шефом, кивнув головою.

— Це Герман, швейцар з «Венесуели». Він настроює роялі.

— Я б хотів з ним поговорити, — буркнув Тикач. — Але спершу доведеться, мабуть, одвезти його до лікарні.

— Якщо він до того часу не вмре, — зауважив другий. — Директор, який знайшов його тут, сказав, що рана дуже серйозна.

В цю мить зайшов директор. Розповів, що знайшов Германа, коли перевіряв, чи висох уже паркет, бо чекав по обіді групу туристів агентства Кука. Непритомний настроювач лежав коло рояля, а кров так і цебеніла йому з голови. Збігавши до покоївок за бинтами, директор сяк-так перев'язав його й переніс на канапу. При цьому Герман на хвильку опритомнів і розповів, що прийшов сюди, як було домовлено, о пів на восьму, розложив свої інструменти й раптом відчув протяг, — а що протягу він боїться, то хотів обернутись, щоб зачинити двері, та тут ж мить хтось ударив його по голові. Він знепритомнів і більш нічого не пам'ятає. Тикач перебив його:

— Ви не помітили в цей час у «Річмонді» когось підозрілого?

Директор розвів руками:

— Підозрілого? А як ви його впізнаєте? Був тут персонал. Але що б він робив у цьому салоні? Гостей у нас уже майже немає. Звичайно, в саду часто прогулюються цікаві. Ні, до приміщення ніхто не заходив, ворота замкнено. Але вікна в цьому салоні були відчинені, щоб провітрився. А через вікно, самі бачите, сюди може кожна спритна людина забратися.

Трампус глянув на годинник. Тикач з неприхованою ворожістю усміхнувся й процідив крізь зуби:

— Я бачу, вас це не дуже цікавить. Трампус красномовно промовчав.

— Ну що ж, ідіть пити воду. Коли ж, власне, у вас знайдеться для мене час? Увечері? Тоді, якщо це вас влаштовує, загляньте близько дев'ятої до міського парку. Там гратиме духовий оркестр, отож нас ніхто не почує, коли ми схочемо трохи пошептатися.

Коли Трампус розповів про цей випадок із роялем управителеві «Бразілії» Гашекові, той не надав йому особливого значення. Мовляв, у Карлових Варах такі історії часто трапляються, але їх приховують, щоб не лякати курортників із закордону. Пана Ганіша, власника «Бразілії», теж якось налякали. Після великого краху на віденській біржі 1873 року він за безцінь купив «Бразілію», що тоді називалась іще «Австрійський герб», у Кнолла, який тримав у Карлових Варах дуже прибуткову ювелірну крамницю. Та коли тут одне за одним сталися два вбивства з пограбуванням, це завдало йому значних збитків, і Ганіш, заховавши найцінніші меблі до складу під лікарнею для іноземців, виїхав у Прагу до заміжньої дочки.

Трампус теж не надав ніякого значення словам управителя.

Від «Бразілії» до парку — всього кілька кроків. Духовий оркестр у ресторані мало не оглушив Трампуса. Коли терпець йому вже почав уриватися, з'явився Тикач і, зглянувшись, вивів його на свіже повітря. Надворі падав карловарський дощ. У Празі його б назвали зливою. Боже! Оті прямовисні водяні шнури! Люди розбігалися хто куди.