Еміл Вахек - Справа про 19 роялів

Так, але в Будейовицях він матиме спокій від тих, хто крадькома гострить ножі, щоб потім встромити комусь у спину.

— Гадаєте, що отой Віртер також гострить? — запитав Тикач.

Вурм усміхнувся.

Ні, він скоріше сам боїться, що хтось гострить ножа на нього. Тикач поцікавився чому і, на превеликий подив, почув те ж саме, що йому розповів Пальмер. Що тут вештався якийсь підозрілий тип із рейху і нагнав на Віртера великого страху. Тикач замовив ще одну чарку бехерівки і слухав уважно. Тут, мовляв, багато хто говорить, що Віртер доніс у гестапо на свого колишнього компаньйона, і того потім у Лейпцигу заарештували. Чи справді він виказав, того ніхто не знає, але відомо, чого хотіли цим досягти. Йшлося про фабрику або хоча б про кілька роялів. Подейкували, що Кодет, який останнім часом чимало заробляв, скуповував брильянти і перли в колишньої аристократії і, побоюючись, щоб на них не натрапила його марнотратна дружина, сховав їх у кількох роялях.

— А Віртер добрався до них? — запитав Тикач.

— Мабуть, що ні, бо саме тоді він поїхав лікуватись. А коли повернувся, роялі вже було розпродано.

— Гаразд, — сказав Тикач, — але чого ж йому тепер боятися того гостя з рейху?

Вурм знизав плечима:

— Цього я не знаю. Але зважте, пане комісар: гестапо вже, певно, пронюхало, що Кодет заховав коштовності в роялях «Орфей», — кажуть, було їх там на кілька мільйонів, — і хоча роялі вже продано, але в Німеччині ходять чутки, що Кодет, мабуть, якось позначив ті роялі і його колишній компаньйон може про це щось знати. Певно, вони хотіли б витягти з нього ці відомості.

— Коли б Віртер це знав, то давно б уже все забрав. Правда ж?

— Тоді, під час тих торгів, тут зчинився великий гармидер, — відказав Вурм. — Можливо, що позначені роялі потрапили в таке місце, про яке Віртер й уявлення не має. А проте я не хотів би бути в його шкурі: ті хлопці так просто не випустять його з рук. Всі знають, які вони жадібні до грошей. Сподіваюсь, що це була цілком приватна розмова…

Десь саме в цей час Зденек Трампус вибрався нарешті до Карлових Вар, бо рентген підтвердив діагноз професора Крейчі. Схудлий, знесилений і кволий, він поселився у пана Гашека в «Бразілії» й став потроху одужувати і знайомитися з містом, де був востаннє дванадцять років тому, його можна було бачити на колонаді, коли він пив воду з Млинського, Замоцького, Базарного та Скального джерел, а часом, хоч і з огидою, ковтаючи із гейзера. Почував себе краще, хоча й мусив, додержуючись дієти, ходити напівголодним. «Скальпеле, — питався, — де ти?» Найохочіше пив за годину до вечері — цідив воду з гарячої склянки й сам собі бажав здоров'я.

Карлові Вари, — це велике місто в мініатюрі, з його вузенькими вуличками, — подобалися йому найбільше в тихому надвечірньому присмерку. Місто лікувальних палаців, розкішних крамниць, автомашин усіх світових марок від «ролс-ройса» і «пакарда» аж до «мерседеса», «сітроена» і «татри», що звозили на танцмайданчики до «Пуппа», «Імперіалу» та «Річмонда» вишуканих красунь усіх європейських націй у не менш вишуканих туалетах і блідих або дуже засмаглих чоловіків, на яких смокінги виглядали так природно, ніби вони в них народилися. Трампус, людина хвора, інстинктивно обминав як великі, так і малі, але розкішні крамниці на Старій і Новій Луці, де виставляли вітрини з хутрами, шовками та коштовностями найбільші празькі, віденські, берлінські та паризькі фірми, а також уникав вітрин маленьких крамничок, більше схожих на лавки, що тулилися уздовж лівого берега річки Теплої, де також яскріли брильянти справжні і штучні, лежали трохи дешевші вироби модисток і де за якусь крону можна було купити сувенір із карловарського гейзера. Безліч люду, що розмовляли всіма європейськими мовами, від англійської й аж до єврейської, ходили від крамниці до крамниці й купували або хоча б милувалися тією карловарською розкішшю, оглядали будинки, де колись жив Гете, фотографували замкову вежу на Торговиці і галерею, звідки сурмачі закликали карловарців до ранньої молитви, або ж, нарешті, сунули лавами до колонади, розважалися, фліртували і слухали оркестр, що грав Моцарта, Вебера і Легара, а зрідка й Сметану. Зденек обминав здалеку ці легіони «немічних», що мали вигляд абсолютно здорових і поводились, як на балу, і ховавсь у дієтичній їдальні в міському парку, де, сидячи за столиком, милувався обсадженим кущами та хризантемами озерцем і трьома парами лебедів на воді. Потім, коли рух ущухав, повертався до «Бразілії», де мав затишну кімнатку на четвертому поверсі. Похмурий зворотний бік тієї пишноти всесвітньовідомого курортного міста відкрив йому аж Тикач. Несподівано він одержав телеграму, підписану Клубічком: «Негайно розшукай Тикача». Тією телеграмою й почалася справа про дев'ятнадцять роялів.