Еміл Вахек - Справа про 19 роялів

Приблизно в той самий час у ліску неподалік од станції Доубі Тикач зустрівся з Карлом Пальмером. Цього чоловіка до лютого 1933 року звали Адольфом, а потім він офіційно змінив своє ім'я на Карла. Згодом генлейнівська [3] Серед судетських німців 1933 року виникла нацистська партія, лідером якої був Конрад Генлейн. газетка назвала це провокацією і висловила своє здивування, що Пальмер не змінив ще й прізвища на Маркс. Невдовзі нацистські молодчики напали на Пальмера, коли той повертався з нічної зміни, і тяжко побили його за те, що не хотів викрикувати «Хайль Адольф!». Але Пальмера це не залякало, він і далі непохитно боровся за лівий фронт у районі Карлових Вар. Тоді це була ще значна група, яка могла на танцювальних майданчиках та під час позаміських прогулянок встрявати у справжні сутички з карловарськими нацистами, що називали себе генлейнівцями. Однак після того, як Генлейн на виборах 1935 року нищівним ударом здобув поле бою, лівий фронт почав танути, як квітневий сніг. Від нього відійшли не лише християнські соціалісти і багато соціал-демократів, але й майже всі лісні робітники, жменька інтелігенції, а також більшість офіціантів, продавців та курортних службовців, які досі гуртувались під прапором лівих.

Початок цьому, власне, поклав вересневий Parteitag [4] Партійний з'їзд ( нім ). у коричневому місті Нюрнберзі. Вже тоді соціалісти в прикордонних районах почали побоюватись за своє життя або принаймні, щоб були цілі руки-ноги, бо колишні сутички з нацистами перетворилися на справжню різанину з двох причин. Однією з них було те, що органи безпеки республіки, котрі досі хоча б про людське око вживали заходів проти бешкетників, зненацька зайняли нейтральну позицію. Так начебто ліві зовсім не боролися за республіку і були простим непорозумінням між двома німецькими партіями, до яких органам безпеки немає діла. Правда, пізніше виявилось, що то була не просто індиферентність, а нова, небезпечна, ба навіть катастрофічна політика республіки. Щось на зразок політики невтручання в Іспанії, яка допомогла генералові Франко перемогти республіканців.

Другою причиною було те, що генлейнівці в районі Карлових Вар під час розправи з противниками вдавалися тепер до нових, брутальніших методів. Вдираючись на збори, вони згідно з детально розробленою тактикою розганяли президію і на всі боки молотили присутніх по чім попало, і не лише дубцями та гумовими палицями, як досі, а й хапалися за ножі. Було очевидно, що цих нових методів боротьби тутешніх нацистів навчив хтось проінструктований у рейху, що він створив тут міцний ударний загін і озброїв його. Ніхто з демократичного табору не знав, як ім'я цієї людини, але, певна річ, багато хто бачив і міг змалювати її зовнішність. Це був високий на зріст чоловік років тридцяти, обличчя в нього було якесь незвичайне, ніби погано позшиване після не зовсім вдалої пластичної операції. Виявилося, що він уже не раз застосовував вогнепальну зброю і ніколи не розлучається з великим сталевим ножем. Внаслідок цього демократичний табір, і так не дуже численний у цьому місті торговців, шовіністів та дрібних і великих капіталістів, до того ж охоплюваний дедалі більшим божевіллям, яке панувало в рейху, тим незрозумілим, жорстоким та брутальним фанатизмом, що паралізує всяку здатність мислити, — незабаром розпався зовсім. У місті, зокрема на околицях, заворушилися підозрілі людці, яких називали «орднерами» [5] Член озброєних загонів партії Генлейна ( нім .), почалося_ бойкотування єврейських підприємств.

Коли Тикача перевели в Карлові Вари на посаду начальника відділу безпеки, так званої «четвірки», цей процес, власне, уже закінчився. У місті дев'ятеро з десяти жителів носили значок генлейнівської партії, власники будинків, багаті ремісники, торговці та дрібні підприємці охоче відвідували кав'ярню «Wachtmeister», [6] Вахмістр (нім.). а також партійні збори та гуляння. Робітники — їх тут було небагато — похмуро мовчали, власники ресторанів викреслювали з меню чеські назви страв, останні чеські вивіски над крамницями зникли.

Коли Тикач поскаржився директорові поліції Кршікаві, що він почуває себе тут не лише як у чужому, а й як у ворожому місті, то справжній поліцейський дипломат, якого Прага призначила сюди саме за ці його якості, знизав плечима й сказав: «Дорогий колего, адже ви, як і я, дістали, певно, інструкцію з міністерства внутрішніх справ?» А коли Тикач притакнув, додав: «Отож-бо…» — і тепло з ним попрощався. Так ніби його зовсім не цікавив похмурий та небезпечний вигляд міста.