Валерій Лапікура: Покійник «по-флотському»

Я допив каву і міцно заснув. Така у мене реакція.

Форма віднайшлася через кілька днів. її зловив на спінінг один рибалка. Мундир був акуратно складений, перев'язаний паском від штанів, а замість грузила правила цеглина, запхнута в холошу. Рибалка думав — сома тягне.

В тому, що це одяг нашого прапорщика, сумнівів не було. Прізвище та номер військового квитка власник ретельно випалив хлоркою на підкладці кітеля, сантиметром нижче ґудзика внутрішньої кишені.

Наш Старий, пихкаючи «Біломором», прискіпливо перемацав брюки та кітель, вивернув їх назовні, присвітив лампою з рефлектором у кількох місцях, що видались йому підозрілими, і зробив перші висновки:

— Експертам, звичайно, віддавай, але з цього шмаття вони нічого особливого не витиснуть. Слідів кулі і крові немає, єдине механічне пошкодження — від рибальського гачка. Хоча, якщо йому непрофесійно дали по голові, то мікрочастинки крові можуть віднайтись. Але інтуїція мені підказує, що прапорщик позбувся мундира до того, як позбувся решти. Маю на увазі документи, гроші, а може, й життя. Знаєш, Сирота, для тебе було б набагато краще, якби до цього вантажу було прив'язано за шию самого прапорщика, а в оцій ось кишеньці лежав його лист з детальним поясненням причин самогубства.

— А може, він одірвався? — сказав я, аби щось сказати.

— Все може бути, — погодився Підполковник. — Аквалангісти вже шукають, але не прапорщика, а черевики. Хоча не тільки у мене враження таке, що їх нарізно топили. Мундир точно у воду, а от куди хазяїна діли?

— А може, він з човна рибу ловив і його сом за борт висмикнув? Було ж таке колись, хтось із гумористів навіть описував. Здається, Степан Олійник.

— Степан. Тільки не Олійник, а Руданський. Хоча — в одному я з тобою згоден: простір для фантазій тут величезний. Самогубство, імітація самогубства, аби приховати справжню причину вбивства, знову ж таки імітація самогубства, але вже для того, щоб приховати справжню причину зникнення.

— Кінці у воду, а людина десь у Сочах за наше здоров'я чарку п'є.

— Або десь у лісі закопана, якомога глибше. Але ти, Олексо, не поспішай. У мене таке передчуття, що тепер військові у нас цю справу до себе заберуть. І не для того, щоб знайти прапорщика живим або мертвим. Розумний армійський служака з допомогою ось цієї цеглини притопить не одного начальника.

— Не зрозумів, до чого тут утоплений прапорщик?

Наш Старий був того дня особливо поблажливим, бо виклав мені всю механіку:

— Ти знаєш анекдот про те, чому син майора не може стати генералом? Бо у генерала є свій син. А якщо серйозно, то пригадай свою армійську службу: який шанс у командира взводу стати командиром батальйону? Правильно — один з трьох або і з чотирьох, бо стільки взводів у батальйоні. А скільки шансів у командира батальйону стати командиром полку? Стільки ж саме. А у командира полку шансів на генеральські лампаси, на комдива? Аналогічно! А тепер у задачці запитується: скільком лейтенантам зі ста світить генеральська пенсія?

На щастя, на філософському факультеті викладали не просто математику, а вищу математику, тому підрахував я миттю:

— По науці — максимум двом.

Старий радісно зареготав:

— То по науці, а в армії — кругле носять, квадратне котять. Там свої розклади. Не забувай анекдот про генеральського сина. Це у нас, у лягавці, така плинність кадрів, що можна кар'єру робити: того вбили, той захворів, той спився, того на інвалідність списали по статті, а цього дурня, прости Господи, на партроботу приткнули. Якщо людина не дебіл, начальство очима пасе, а головне, на відміну від декого, язиком не ляпає — тоді нормальний хід. Учорашній опер сьогодні розшуком командує, завтра — нашим Управлінням, а там, дивись, і Главком на Богомольця. А в армії зовсім інший розклад. Там заздалегідь відомо, хто яке училище закінчить, кого в Москву розподілять, а кого на Землю Франца-Йосипа, хто прийматиме паради, а хто їх тільки по телевізору побачить і, нарешті, кого поховають у Кремлівській стіні, а кого — на районному цвинтарі. Одна надія — випадок, оказія. А найкраще — кримінал! Честь мундира вимагає, аби хтось пішов. А інший прийде. На його місце. Може, навіть, і незапланований… Так що, Олексо, не жени коней! Нехай військові один на одного свого покійника вішають, а у нас з тобою — чиста робота.

Від автора:На вулиці Богомольця у Києві і досі міститься Міністерство внутрішніх справ, тепер уже Незалежної України. В подальших розповідях Олекси Сироти фігуруватимуть ще кілька популярних у ті роки, особливо серед міліцейського люду, адрес.