Ли Чайлд - Нездоланний

– Ви намагалися вийти з ним на зв’язок?

Вона кивнула.

– Я знайшла стаціонарний телефон в універсамі. Але його домашній номер не відповідає, а стільниковий вимкнений.

– Або просто поза мережею. У такому разі він точно не в Оклахома-Ситі.

– Він міг би заїхати кудись далеко? Куди-інде? Без авто?

– Це ви мені скажіть, – відповів Ричер. – Це ваша справа, а не моя.

Ченґ нічого не відповіла. Офіціантка підійшла ще раз, і Ричер вирішив перетворити свій сніданок на ланч, замовивши ще шматочок персикового пирога. І ще кави. Офіціантка виглядала переможеною. Стратегія її шефа подавати безкоштовну каву виявилася збитковою.

Ченґ сказала:

– Він обов’язково повідомив би мене про свої наміри.

Ричер відповів:

– Хто? Хлопець, якого тут уже немає?

– Саме так.

– «Повідомити» означає «увести в курс справи»?

– Навіть більше.

– То скільки ж інформації вам відомо про нього?

– Його звуть Ківер. Він із нашого офісу в Оклахома-Ситі. Але ми всі працюємо в одній мережі. Здається, я знаю, чим він може бути зайнятий. У нього було декілька досить серйозних справ. Але жодна з них не стосувалася цієї місцевості. Принаймні так свідчать дані з його комп’ютера.

– Чому саме вас відіслали йому на підмогу?

– Я була вільною на той момент. Він сам мені зателефонував.

– Звідси?

– Стовідсотково. Він пояснив мені, як сюди дістатися. Він назвав це своїм теперішнім місцем перебування.

– Таке прохання у вас вважається звичним?

– Абсолютно. Він діяв згідно з протоколом.

– Отож, він діяв згідно зі всіма правилами, але на його комп’ютері немає жодної інформації про цю справу?

– Саме так.

– А це означає…

– Що справа була незначною. Можливо, якась послуга другові або безкоштовна допомога клієнтові, яку він хотів приховати від шефа. Це точно не пов’язано з грошима. Ось чому він не хотів, щоб про це хто-небудь дізнався. Але потім, мабуть, справа набрала обертів. Саме тому він вирішив покликати мене на підмогу.

– То ви думаєте, що ця справа стала серйознішою, ніж він собі уявляв на початку? Що б це могло бути?

– Не маю жодного уявлення. Він мав усе мені пояснити на місці.

– У вас справді немає жодних здогадів?

– Що вас так дивує? Він працював над особистим завданням, яке не бажав розголошувати, а мені він збирався все розповісти, коли я сюди дістанусь.

– Яким був його голос по телефону?

– Спокійним. Більш-менш. Мені здалося, що йому тут не дуже сподобалося.

– Він вам про це сказав?

– Це лише моє припущення. Коли він пояснював мені, як сюди дістатися, то наче вибачався за те, що витягує мене в якесь похмуре та страшне місце.

Ричер промовчав.

Ченґ сказала:

– Мені здається, що ви, військові, занадто зациклені на отриманні точних даних, щоб зрозуміти хід наших думок.

Ричер відповів:

– Та ні, чому ж, я саме збирався з вами погодитися. Мені от, наприклад, не сподобався магазин із гумовими фартухами. А ще мене весь ранок переслідував якийсь дивний хлопчина. Десяти-дванадцяти років, не більше. Хлопець. Думаю, він лише дивакуватий малий, якого сильно зацікавив незнайомець, тобто я. Щоразу, коли я дивився в його бік, він ховався за стіну.

– Не знаю, дивно це чи сумно.

– У вас справді немає жодної важливої інформації?

– Я чекаю, що мені про все розповість Ківер.

– Тобто, ви чекаєте на потяги.

– Двічі на день.

– Скільки ще часу має минути, щоб ви облишили цю ідею?

– Це дуже грубо з вашого боку.

– Я пожартував. Це всього лише пригода на кшталт тих неприємностей, з якими мені доводилося стикатися, та й вам також точно було несолодко під час патрулювань. Усього лише негаразди зі зв’язком. Повідомлення не дісталося свого адресата. Принаймні мені так здається. А все через те, що тут немає стільникового покриття. Люди вже настільки звикли до нього, що просто не можуть жити інакше.

Ченґ відповіла:

– Я зачекаю ще добу.

– Мене до того часу вже не буде, – відповів Ричер. – Думаю, я поїду вечірнім потягом.

Ричер залишив Ченґ у їдальні та попрямував назад, до старого шляху, готовий до подальшого знайомства з містечком. Дивакуватий хлопчина вже не потрапляв йому на очі. Він повернув до приміщення, де продавали товари для ветеринарів, а тоді знову перевірив лівий бік вулиці, усі шість будиночків, проте не побачив нічого цікавого. Він продовжив свій шлях, ідучи відкритою місцевістю, проходячи сто, а потім і двісті ярдів, – на той випадок, якщо колія тягнулася через центр містечка в східному напрямку, залишаючи всі пам’ятки на їхніх колишніх місцях. Якщо Ченґ мала рацію і літня жінка справді тут померла, її надгробок могло і не бути видно з такої відстані. Це міг бути невеликий монумент: невисока плита з металевою огорожею, не більшою, ніж півтора фута заввишки, занурена в море пшениці, до якої вела б стежина зі скошеної стерні.