Ли Чайлд - Нездоланний

І саме тієї миті до їхнього столика знову поспішила офіціантка, несучи в руках жбан для кави марки «Банн», щоб знову долити Ричерові, і Ченґ її запитала:

– Чому це місце називається «Материн Спочинок»?

Офіціантка відступила на крок назад, спираючись однією ногою на другу, як це зазвичай роблять утомлені жінки. Вона розповсюджувала навколо себе аромат кави. Волосся в неї було кольору пшениці за вікном, обличчя розпашілося, на вигляд їй можна було б дати від тридцяти п’яти до п’ятдесяти. Вона могла бути з тих людей, що набирають вагу з віком, чи з тих товстунів, що спалюють зайві кілограми на роботі. Цього не можна було сказати зі стовідсотковою впевненістю. Здавалося, вона зраділа, що їй випала хвилина поспілкуватися якусь мить, бо Ричер уже став її найкращим товаришем з усіх, звісно, через великі чайові, але ще й тому, що питання, яке їй поставили, не було ні образливим, ні нудним.

Вона сказала:

– Мені подобається уявляти, що якийсь вдячний син із далекого міста побудував для своєї мами маленький заміський будиночок, де вона могла би гарно зустріти старість, щоб подякувати їй за все те, що вона колись для нього зробила. А потім тут з’явилися магазини, де вона могла купити необхідні речі, а потім ще декілька будинків, і вже незабаром на цьому місці виросло ціле містечко.

Ричер запитав:

– І це офіційна версія?

Офіціантка відповіла:

– Дорогенький, я не знаю. Я із Міссісіпі. Сама не розумію, як мене сюди занесло. Тобі слід запитати он того чоловіка за прилавком. Здається, він хоча б народився в цьому штаті.

І тоді вона зірвалась і кудись побігла, як це часто роблять офіціантки.

Ченґ запитала:

– То це й була та сама завчена відповідь?

Ричер кивнув і відповів:

– Але досить креативна, а не шаблонна. Їй пряма дорога на телебачення. Або нехай пише сценарії до фільмів. Я вже бачив колись таку дівчину. По телевізору в мотельному номері. Серед білого дня.

– Може, нам слід поговорити з продавцем за прилавком?

Ричер озирнувся. Чоловік виглядав заклопотано. Тоді він сказав:

– Спочатку я опитаю реальних людей. Я вже запримітив декілька таких індивідуумів під час прогулянки. А тоді я займуся пошуками місця, де можна трохи передрімати. Чи піду підстрижуся. Може, я зустріну вас на станції о сьомій. Ваш Ківер зійде з потяга, а я на нього сяду.

– Навіть якщо до того часу ви не дізнаєтесь історії назви цього містечка?

– Це не так уже й важливо. Принаймні це точно не варте того, щоб я тут затримувався. Я буду вірити у свою власну теорію. Чи у вашу. Усе залежить від настрою.

Ченґ нічого не відповіла на це, тому Ричер спорожнив свою чашку, висковзнув з-за столу та попрямував геть через увесь зал. Він вийшов надвір. Сонце досі пригрівало. « Далі на черзі. Реальні люди» . А почати слід із чоловіка, що торгує запчастинами для зрошувальних систем.

А чоловік досі незграбно мостився за прилавком. У нього там було лише два фути вільного простору, і цього точно було замало. Він був схожим на Ричера за зростом та вагою, проте виглядав трохи повільнішим та огряднішим. Одягнутий він був у сорочку завбільшки з цирковий намет, пояс на штанах був защеплений неймовірно низько, а живіт нагадував своїми розмірами литаври. Обличчя в нього було блідим, а волосся безбарвним.

На стіні, просто за його правим плечем, висів телефон. Не антикваріат із номерним диском та закрученим дротом, а сучасний бездротовий телефон із прикрученою до стіни підставкою та слухавкою, яка знаходилася на важелі. Досить зручно для того, щоб набирати номер наосліп, і ось телефон уже був у його долоні, готовий до швидкого набору. Або набору на швидкості. На підставці до телефону було пластикове віконце з десятьма кнопками. П’ять із них були позначеними, а інші п’ять – ні. Позначки, мабуть, відмічали покупців, яким чолов’яга продавав запчастини. Лінії допомоги для технічної консультації, можливо, або номери підтримки споживачів.

Чоловік запитав:

– Я можу вам чимось допомогти?

Ричер відповів:

– Хіба ми зустрічалися раніше?

– Думаю, ні. Я майже певний, що я б цього не забув.

– А все ж, коли я вперше увійшов сюди, ви підстрибнули так високо, що майже вдарилися головою об стелю. Чому?

– Я впізнав вас зі старих фото.

– Яких іще старих фото?

– З Пенсильванського університету, випуск 86-го.

– Я не настільки розумний, щоб відвідувати Пенсильванський університет.

– Ви займалися футболом. Ви були тим захисником, про якого говорили на кожному кроці. Про вас писали в газетах. На той час я уважно стежив за такими новинами. Та й досі стежу, якщо чесно. Звісно, ви постаріли. Сподіваюсь, ви не образитесь на мої слова.