Тесс Герритсен - Хірург

Патологоанатом кивнув.

– Її вирізали.

Мур вийняв руку і пильно глянув на рану, роззявивши рота від здивування. Тепер Ріццолі запхала всередину свою руку, намагаючись дослідити рану своїми короткими пальцями.

– Більше нічого не вирізали? – запитала вона.

– Тільки матку, – сказав Тірні. – Сечовий міхур і кишечник він не чіпав.

– А що це таке я намацала? Твердий вузлик, з лівого боку, – сказала вона.

– Це шов. Він зробив його для того, щоб зчепити кровоносні судини.

Ріццолі підняла на нього очі, приголомшена.

– Тобто, це хірургічний шов?

– Звичайний кетгут 2/0, – припустив Мур і глянув на Тірні, чекаючи його підтвердження.

Тірні кивнув.

– Точно такий шов ми знайшли і в Діани Стерлінґ.

– Кетгут 2/0? – слабким голосом запитав Фрост. Він відійшов від столу і стояв у кутку, готовий щомиті кинутися до умивальника. – Це що, назва якогось бренду?

– Ні, це не назва бренду, – відказав Тірні. – Кетгут – це вид хірургічної нитки, виготовленої з кишок корів або овець.

– Тоді чого вона називається кетгут? – запитала Ріццолі.

– Ця назва сягає ще часів Середньовіччя. Тоді з кишок тварин робили струни для музичних інструментів. Це слово вигадали тодішні музи́ки. У хірургії такі нитки використовують для зшивання глибоких шарів сполучної тканини. З часом вони розсмоктуються в організмі.

– А де він міг узяти цей кетгут? – Ріццолі глянула на Мура. – Ви знайшли джерело його походження у справі Стерлінґ?

– Майже неможливо визначити конкретне джерело, – сказав Мур. – Кетгут виробляють десятки компаній, більшість з яких в Азії. Його досі використовують у багатьох закордонних лікарнях.

– Лише в закордонних?

– Зараз є кращі матеріали, – зауважив Тірні. – Кетгут не такий міцний і довговічний, як синтетичні нитки. Сумніваюся, що в США є багато лікарів, які досі ним користуються.

– Навіщо вбивця взагалі зробив той шов?

– Щоб кров не заважала його огляду. Щоб якийсь час стримувати кровотечу і бачити, що він робить. Наш злочинець дуже охайний.

Ріццолі вийняла руку з рани. На її рукавичці залишився невеличкий згусток крові, схожий на червону намистинку.

– Що він уміє? Ми маємо справу з лікарем? Чи з м’ясником?

– Очевидно, що він знає анатомію, – відповів Тірні. – Я впевнений, що він робив таке й раніше.

Мур на крок відійшов від столу, відганяючи думки про те, які страждання довелося пережити Елені Ортіз, але ніяк не міг опанувати себе. Її понівечене тіло лежало перед ним із широко розплющеними очима.

На металевій таці забряжчали інструменти, і він рвучко обернувся. Працівник моргу підкотив візок до лікаря Тірні, який готувався зробити Y-подібний розріз. Тепер ще й працівник моргу схилився над столом, щоб зазирнути в рану.

– А що далі? – запитав він. – Він видалив матку, і що він з нею робить?

– Цього ми не знаємо, – відказав Тірні. – Органів ніколи не знаходили.

Мур стояв на тротуарі посеред одного з кварталів Південного району – там, де загинула Елена Ортіз. Колись на тутешніх вуличках тулилися невеликі понурі будинки, у яких можна було винайняти квартиру, – занедбаний бідний райончик, відмежований залізничною колією від заможнішої і престижнішої північної частини Бостона. Але місто, яке росте, нагадує ненажерливе чудовисько, яке постійно шукає нові землі, і залізничні колії не можуть стати йому на заваді. Нові покоління бостонців відкрили для себе південну частину міста, і поступово старі будиночки перетворювалися на великі багатоповерхівки.

Елена Ортіз жила в одній із них. Хоча вид із її квартири на другому поверсі був не дуже мальовничим – її вікна виходили на пральню через дорогу, – цей будинок міг похвалитися досить рідкісними для Бостона вигодами, як-от стоянкою на сусідній вулиці.

Мур пройшовся вуличкою, оглядаючи вікна горішніх квартир, і замислився, хто цієї миті міг дивитися на нього згори. За скляними очима вікон нічого не рухалося. Мешканців будинку, чиї вікна виходили на цю вуличку, вже опитали, та від жодного з них поліція не отримала корисної інформації.

Він зупинився під вікном ванної кімнати Елени Ортіз і глянув на драбину пожежного виходу, прикріплену біля нього. Драбину було складено і зафіксовано засувом. Тієї ночі, коли померла Елена Ортіз, авто одного з мешканців будинку стояло якраз під драбиною. Пізніше на даху автівки знайшли слід від взуття сорок другого розміру. Убивця використав авто як підставку, щоб дістатися до драбини.