Стивен Кинг - Містер Мерседес

Те, що вона стала героїнею, яку інтерв’ювали всі центральні телеканали, безумовно, допомогло з Шроном. Проте не з її матір’ю; у якомусь сенсі саме героїчний статус Холлі лякав ту леді найбільше. Шарлотта так і не змогла цілком сприйняти той факт, що її сумнівної врівноваженості дочка зіграла важливу роль (мабуть-таки, ключову роль) у запобіганні масовому вбивству невинних.

За умовами заповіту Джейні квартира в кондомініумі, з її казковим краєвидом на озеро, перейшла в спільне володіння тітки Шарлотти й дядька Генрі. Коли Холлі запитала, чи може вона там жити, хоча б для початку, Шарлотта їй відмовила моментально й твердо. Брат не зміг умовити її перемінити це рішення. Це зробила сама Холлі, сказавши, що збирається залишитися в цьому місті і, якщо мати не поступиться з квартирою, вона знайде собі житло в Лоутавні.

– У найгіршій частині Лоутавна, – наголосила Холлі. – Де я купуватиму все за готівку. Якою світитиму всюди навмисне.

І це подіяло.

Життя Холлі в цьому місті – перший довший період, який вона провела поза опікою матері – почалось нелегко, але її психотерапевтка надає їй добру підтримку, і Ходжес відвідує її часто. Що ще важливіше, її часто відвідує Джером, а сама Холлі ще частіша гостя в будинку Робінсонів на Тіберрі-лейн. Ходжес упевнений, що саме там відбувається справжнє зцілення, а не на кушетці в доктора Лейбовіц. Барбара призвичаїлась називати її тітка Холлі.

– А як у вас, Білле, – питає Джером. – Маються якісь плани?

– Ну, – починає він, – мені запропонували роботу в охоронній службі «Невсипущі», як вам таке?

Холлі сплескує долонями й хитається вниз-угору на пікніковій лавці, неначе дитина.

– І ви приймете цю пропозицію?

– Не можу, – каже Ходжес.

– Серце? – питає Джером.

– Та ні. Мусиш бути зареєстрованим, а суддя Сілвер сьогодні вранці поділився зі мною, що мої шанси на отримання реєстрації приблизно дорівнюють перспективі того, що євреї з палестинцями спільно збудують першу міжрелігійну космічну станцію. Моїм мріям про отримання ліцензії приватного детектива такий самий капут. Тим не менше, один фаховий заставодавець, якого я знаю вже багато років, запропонував мені спорадично працювати в нього розшукувачем боржників, для цього ліцензія мені не потрібна. Я можу займатися цим переважно зі свого дому, через комп’ютер.

– Я міг би вам допомагати, – каже Джером. – З комп’ютерною частиною справи, тобто. Переслідувати когось у реальності я не хочу. Одного разу достатньо.

– А що там з Хартсфілдом? – питає Джером. – Є щось нове, чи все як було?

– Все як було, – каже Ходжес.

– А мені байдуже, – каже Холлі. Тоном викличним, але вперше після приїзду в «МакГініс Парк» вона кусає собі губи. – Я б зробила те саме знову, – вона стискує кулаки. – Знову, і знову, і знову!

Ходжес береться за один з тих її кулаків і, втішливо погладжуючи, розтискає його. Джером робить те саме з іншим.

– Звичайно, що ви зробили б, – каже Ходжес. – Саме тому мер і вручив вам медаль.

– Не забуваймо про безплатні поїздки на автобусі й подорожі до музею, – додає Джером.

Вона розслабляється, поки що потроху.

– Чому б я мусила їздити на автобусі, Джероме? У мене купа грошей на рахунку, і в мене є «мерседес» кузини Олівії. Це чудова машина. І з таким малим пробігом.

– Привидів нема? – питає Ходжес. Він не жартує наразі, йому чесно цікаво.

Вона довго не відповідає, тільки дивиться вгору на великий німецький седан, припаркований біля акуратненького імпортного автомобіля Ходжеса [363] «Prius» – економічний гібридний автомобіль з бензиновим та електродвигуном, який випускає японська компанія «Тойота». . Нарешті вона перестала кусати собі губи.

– Були попервах, – каже вона, – і я думала, може, його продати. Натомість замовила, щоб його перефарбували. Це була моя ідея, не доктора Лейбовіц. – Вона дивиться на них гордо. – Я в неї навіть не питала.

– А тепер?

Джером усе ще тримає її руку. З якогось моменту він полюбив Холлі, таку «важку», якою вона інколи буває. Вони обидва полюбили Холлі.

– Блакитний – це колір забуття, – каже вона. – Я прочитала це якось в одній поемі. – Вона ненадовго замовкає. – Білле, чому ви плачете? Ви думаєте про Джейні?

Так. Ні. І так і ні.

– Я плачу, тому що ми тут, – каже він. – У такий гарний осінній день, що він здається літом.

– Доктор Лейбовіц каже, що плакати – це добре, – зауважує між іншим Холлі. – Що сльози омивають емоції.