Валерій Лапікура - Поїзд, що зник

Втрачати нічого, я і ляпнув:

- Думаю, товаришу полковник, що не раніше 2013-го року, до чотирьохсотріччя дому Романових!

Начальник зареготав, Комісар смиконувся. Але Полковник його жестом зупинив:

- Без дискусій, у нас не збори! Беріть, Сирота, оцю папочку і працюйте. У мене таке враження, що надалі вам на тему прапорщиків жартувати розхочеться.

Повернувся я до себе, розкрив папочку: на першій сторінці свіженька фотографія потерпілого. Мордяка, хоч пацюки бий, а на плечах погони прапорщика! Наврочив…

Коли я вліз у саму суть справи, одгріб те, на чому спеклась військова прокуратура, а за нею наші парнокопитні з райвідділу, то нормальний настрій у мене зник остаточно. Отой прапорщик у понеділок вранці пішов на службу «в розташування Н-ського підрозділу Збройних сил СРСР, дислокованого на території Київського гарнізону», але туди не прибув. Відсутність його виявили швидко, бо знадобились якісь ключі, котрі прапорщик тримав у себе вдома, на порушення інструкції. Але хто ті інструкції читав, а надто виконував, навіть у Збройних силах? Однак, як делікатно написав військовий дізнавальник, «факт відсутності прапорщика Н. було виявлено в зв’язку з нагальною службовою необхідністю». Знаю я вашу службову необхідність, та ще й нагальну! Либонь, комісія приїхала з перевіркою, а каністра зі спиртом для пиття у прапорщика в каптерці зберігалась. От і схаменулись: а де ж це він? Ах, немає на території? А зранку через КПП проходив? Не проходив? Телефонуйте додому! Не відповідає? Чергову машину з посильним на квартиру! Що, і там немає? Дзвоніть дружині, вона в окружному госпіталі у травматології медсестрою працює. Що сказала? Вранці пішов із дому, як завжди, живий, здоровий, веселий, більше на зв’язок не виходив…

Отоді закрутилось і загуло: дзвінки до «швидкої», до витверезників і гарнізонної «губи», до моргу, комендатури і, нарешті, в нашу міліцейську КПЗ. Відповіді стереотипні: не затримували, не приводили, не знаходили, ані живого, ані хворого, ані в стані незаперечного покійника. Ґвалт! Бо якби це мурло було виключно цивільною особою, то попросили б дружину прийти через три доби і принести заяву про зникнення чоловіка до відповідного відділу нашого Управління. І лежала б вона там, їсти не просила. Спочатку приміряли б ми фотографію до кожного неопізнаного трупа, знайденого в місті Києві і околицях. Потім оголосили б всесоюзний розшук. Ловись, рибко, велика й маленька.

Але тут інша ситуація - зникла військова людина. Щоправда, лише прапорщик. І не зі штабу округу чи дивізії ракетних військ стратегічного призначення. А зі спортивної роти, він там важкоатлетам для тренування казенні гирі і штанги видає. Однак - це не колгоспний комірник, а людина в погонах. Наш міністр, хоча й з Брежнєвим «на вась-вась» і в одному під’їзді живе, але член усього лише ЦК КПРС. А прапорщиків міністр - бери вище! - в самому Політбюро. Захоче - то й не хто-небудь, а сам генерал Щолоков буде отого начальника каптьорки черпаком у вокзальних сортирах через очко вигрібати. А таке нещастя, як інспектор Сирота у вищезгаданий отвір пірнатиме без аквалангу.

Треба віддати належне моєму колезі з військової прокуратури. Крутився він, як муха в окропі. Не лише допитав усіх офіцерів, прапорщиків і вільнонайманих під протокол, а й змусив писати пояснення. Література, скажу тобі, не Гоголь. І навіть не Андрій Головко. «Що до зв’язків чи знайомств, які могли б дискредитувати прапорщика Н., як громадянина і військовослужбовця Радянської Армії, то такою інформацією я не володію». Службове дізнання обірвалось якось одразу і на найцікавішому. Абсолютно випадково вцілів шмат якогось документу, підшитого у папці останнім. Сам папір видерли з м’ясом, але при цьому не помітили, що зостався горішній лівий куточок. А на ньому чиясь вельми промовиста резолюція, теж фрагментарна: «Якщо комусь ні х… робить, то хай сидить і лиже собі яйця! Дізнання припинить! Справу передати в лягавку, хай вони… (обірвано)…А цього розумника… (обірвано)…його… (обірвано)». Кінець цитати.

На самому початку папки були підшиті стандартна записка супроводження і жалюгідні виправдання нашого райвідділу на тему: «Складність і особлива вага справи виходять за межі можливостей та компетенції районного відділу МВС». Складність, до речі, полягала в тому, що мешкала дорогоцінна пропажа у Московському районі, служила у Печерському, а де саме зникла - покрито суцільним мороком невідомості. А раптом прапорщик вирішив у своїх справах зазирнути на Поділ, у Дарницю чи на Борщагівку? Але це було ще півбіди. Увесь жах моєї ситуації сконцентрувався у чіткій резолюції нашого Генерала впоперек отої райвіддільської маячні: «Про результати розслідування доповісти у встановлені строки. Під особисту відповідальність нач. кр. розшуку».