Мартін Бек насупив брови.
— Запевняю вас, що все було так, як я розповів, — схвильовано сказав Маурітсон. — Ніхто не може зайти до моєї квартири в мою відсутність. Ні в кого немає ключа. Тільки двоє-троє людей знають мою адресу, а їм я сказав, що на кілька днів їду до Іспанії, коли полював на Сверда.
— Ну й що?
— І ось ви сидите і все знаєте, хай йому чорт. Про пістолет, який я своїми руками втопив у морі. Про глушник. Чи не будете ласкаві пояснити, як усе це сталося?
Мартін Бек задумався.
— Десь ви допустились помилки, — нарешті відповів він.
— Помилки? Але ж я вам розповів про все якнайдокладніше. Хто краще за мене знає, що я робив? Чи, може…
Маурітсон істерично зареготав, тоді урвав сміх:
— Звичайно, і ви хочете мене спіймати. Але не думайте, що я збираюся розповідати все це на суді.
Він знов нестримно зареготав.
Мартін Бек підвівся, відчинив двері й помахом руки покликав вартового:
— У мене все. Поки що все.
Маурітсона забрали. Він не переставав реготати. Той сміх звучав не дуже приємно.
Мартін Бек відчинив тумбу письмового столу, перемотав стрічку, витяг касету й подався в той кабінет, де сиділи Ренн і Кольберг.
— Ну, сподобався тобі Маурітсон? — спитав Кольберг.
— Не дуже. Але я, маю матеріал, щоб притягти його до суду за вбивство.
— Кого ж він ще вбив?
— Сверда.
— Справді?
— Напевне. Навіть сам признався.
— Твоя стрічка, — озвався Ренн, — з мого магнітофона?
— Так.
— Тоді з неї тобі не буде користі. Апарат не працює.
— Я його перевіряв.
— Ну, він записує перші дві хвилини. Потім звук пропадає. Я викликав на завтра майстра.
— Ось як. — Мартін Бек глянув на стрічку. — Байдуже. Однаково проти Маурітсона є докази. Вам Єльм казав, що на пістолет був накладений глушник?
— Так, — відповів Кольберг і позіхнув. — Але в банку він стріляв без глушника. Ти якийсь наче розгублений?
— З Маурітсоном щось негаразд, — відповів Мартін Бек. — Я не можу збагнути, в чому річ.
— А ти чого хочеш? — мовив Кольберг. — Грунтовно дослідити людську психіку? Маєш намір писати дисертацію з криміналістики?
— Бувайте, — попрощався Мартін Бек і пішов.
— Ну, він матиме час писати, — сказав Ренн. — Коли стане начальником управління.
Справу Маурітсона розглядали в стокгольмському суді. Його оскаржували у вбивстві, збройному пограбуванні банку, продажу наркотиків та інших порушеннях права.
Він усе заперечував. На всі запитання відповідав, що нічого не знає, що поліція вибрала його жертовним козлом і сама сфабрикувала докази.
Бульдозер Ульсон був у своїй стихії і весь час напосідався на підсудного. В ході слідства прокурор навіть, змінив формулювання «ненавмисне вбивство» на «зумисне».
Після триденного засідання суд склав вирок.
Маурітсона засуджено на довічну примусову працю за вбивство Гордона й пограбування банку на Горнсгатан. Крім того, його визнано винним у багатьох інших злочинах, між іншим і в співучасті у нападах зграї Мурена.
А звинувачення у вбивстві Карла Едвіна Сверда суд відхилив. Адвокат, що під час розгляду перших питань був якийсь ніби сонний, тут раптом пожвавішав і розкритикував речові докази. Між іншим, він навіть організував нову експертизу, яка визнала наслідки балістичного дослідження сумнівними, справедливо вказавши, що гільза надто постраждала, щоб її з цілковитою певністю можна було прив'язати до Маурітсонового пістолета.
Свідчення Мартіна Бека визнали не досить обгрунтованими, а в його версії знайшли багато прогалин.
Звичайно, з погляду так званої справедливості це не мало великої ваги. Не було різниці, чи судити Маурітсона за одне, чи за двоє вбивств. Адже довічне ув'язнення — найвища кара у шведському законодавстві.
Маурітсон вислухав вирок, криво посміхаючись. І взагалі під час суду він поводився трохи дивно.
Коли голова суду спитав, чи винний зрозумів вирок, Маурітсон похитав головою.
— В принципі вас визнали винним у пограбуванні банку на Горнсгатан і вбивстві пана Гордона. Проте суд не визнав вас винним у вбивстві Карла Едвіна Сверда. За все разом ви засуджені на довічне ув'язнення і сидітимете в камері попереднього ув'язнення, поки вирок набере чинності.
Коли Маурітсона виводили з судової зали, він сміявся. Люди, які бачили це, вважали, що тільки запеклий злочинець, зовсім нездатний покаятись, міг виявити таку неповагу до права й суду.
Моніта сиділа в затіненому кутку готельної альтанки, тримаючи на колінах підручник італійської мови.
Читать дальше