Май Шеваль: Замкнена кімната

— А що було б?

— Він помчав би в поліцію. Звичайно, та справа з ящиком мохом поросла, та однаково поліція почала б порпатися в теперішніх моїх справах. А деякі з них були не вельми законні. До того ж важко було б пояснити, чому я стільки років йому платив.

— Проте Сверд вас одночасно й заспокоїв. Сказав, що скоро помре.

Маурітсон помовчав.

— Що, він сам розповів вам про це? Чи це також десь записане?

— Ні.

— Ви, може, ясновидець?

Мартін Бек похитав головою.

— То звідки ви все це знаєте? Він сказав, що в нього рак у череві й що йому жити хіба півроку. Мені здається, він трохи злякався. А я подумав, що коли вже утримував його шість років, то шість місяців якось дотягну.

— Коли ви розмовляли з ним востаннє?

— У лютому. Він скиглив і скаржився мені, наче якому родичеві. Казав, що лягає в лікарню. Він її назвав фабрикою смерті. Бо це була онкологічна клініка. Бачу, старому й справді скоро капець. «Ну й слава богу», — подумав я.

— Але ви таки подзвонили до лікарні й перевірили?

— Так. Його там не виявилося. Мені сказали, що він лежить у якомусь відділенні седерської лікарні. Я тоді відчув, що не тим пахне.

— Так. І подзвонили седерському лікареві й назвали себе Свердовим небожем.

— Стривайте, навіщо я все це вам розповідаю, коли ви й так знаєте?

— Не все.

— Наприклад?

— Не знаю хоча б, яким прізвищем ви себе назвали, коли туди дзвонили.

— Звичайно, Свердом. Оскільки я небіж того мерзотника, то й прізвище моє Сверд. Ви не подумали про це?

Маурітсон був приємно вражений.

— Виходить, не подумав. От бачите. Між ними пролягла ніби якась кладочка.

— Лікар сказав, що старий здоровий і проживе ще років двадцять. Тоді я подумав…

Він замовк. Мартін Бек швидко підрахував.

— Подумали, що це означає ще сто вісімдесят тисяч.

— Здаюся. Куди мені з вами змагатися. Того самого дня я переказав гроші за березень, щоб повідомлення вже чекало на ту тварюку, коли він повернеться з лікарні, і водночас… ви, звичайно, знаєте, що я водночас вирішив?

— Вирішили, що це останній раз.

— Отож. Я знав, що його випишуть у суботу, і коли він виліз до крамниці по ті свої прокляті котячі консерви, я загнав його в кут і заявив, що більше не дам грошей. Але він так само нахабно сказав те, що я вже не раз чув: мовляв, коли до двадцятого не буде повідомлення з банку, то він піде в поліцію. Але все-таки він наполохався. Знаєте, що він зробив?

— Вибрався на іншу квартиру.

— Так, знаєте. Може, вам відомо, і що я потім зробив?

— Відомо.

Запала тиша. Мартін Бек подумав, що магнітофон, справді працює добре, навіть не чути. Він сам перевіряв його перед допитом і заклав нову касету. Тепер важливо зробити добрий тактичний хід. Тому він ще раз сказав:

— Знаю, що ви зробили. Тож загалом нашу розмову можна вважати закінченою.

— Стривайте, ви справді знаєте? — спитав Маурітсон.

— Так.

— А я до пуття не знаю. Не знаю, щоб я з цього місця не зійшов, чи той старий пень помер, чи й далі живе бо потім почалася чудасія.

— Яка чудасія?

— А така. Відтоді в мене все… як би його сказати… все пішло шкереберть. І через два тижні мені пришпилять довічне ув'язнення за те, що, мабуть, мені сам чорт підсунув… Хіба. це не чудасія?

— Ви народились у Смоланді?

— Так, хіба ви досі. не помітили з моєї вимови?

— Ні.

— Дивно. А наче все розумієте. То що я потім зробив?

— Спершу вивідали, де Сверд оселився.

— Так. Це було дуже просто. Потім я кілька днів стежив за ним, коли він виходить з дому, коли повертається… Він не часто залишав своє кубло. І штора на його вікні завжди була спущена, навіть увечері, коли він провітрював кімнату, це я також помітив.

— Ви надумали налякати старого, а то й убити його.

— Так, а яка була рада? Проте не легко було добратися до нього. Та я знайшов спосіб. Зовсім простий. Ви, звичайно, знаєте, який саме?

— Надумали підстрілити його у вікно, коли він відчинятиме його, щоб провітрити кімнату, або зачинятиме.

— Саме так. Тільки тоді він показувався. І я знайшов гарне місце. Ви знаєте де?

Мартін Бек кивнув головою.

— Певне, що знаєте. Адже там є тільки одне місце, якщо не заходити в будинок. На узбіччі парку з другого боку вулиці. Сверд щовечора відчиняв вікно о дев'ятій, а о десятій зачиняв. От я й пішов, щоб убити старого.

— Коли саме?

— У понеділок сімнадцятого. Так би мовити, замість чергового внеску в банк. Увечері, о десятій. І тепер починається чудасія. Не вірите? Я доведу, хай йому біс. Але спершу одне запитання. Ви знаєте, — чим я стріляв?