Ростислав Самбук - Колекція професора Стаха.

А тут нема нікому діла до Омеляна Іваницького, тут можна дозволити собі деякі вільності. Щоправда, в цей свій приїзд до Москви Іваницький поки що нічого не дозволив собі, хоч і кортіло йому подзвонити кільком знайомим дівчатам. Цього разу в нього було дуже серйозне діло…

Іваницький трохи нервував. Одержав відрядження на сім днів, минуло вже шість, а він усе ще намацував зв'язки з потрібними людьми, боячись навіть натякнути на справжні масштаби операції. Тільки сьогодні вранці один знайомий дав йому телефон і адресу якоїсь Марини Олексіївни Яковлєвої, що мала звести його з потрібною людиною.

Іваницький відразу подзвонив Марині Олексіївні. Сказав, що звертається до неї за рекомендацією Юзефа Тадейовича, і та відповіла, що о шостій чекатиме на нього.

І ось тепер він їхав до неї.

Нарешті підійшла машина, і Іваницький назвав адресу. У район Кунцева — колись то був край світу, а тепер мало не центр міста.

Таксі мчало по широких московських вулицях, а Іваницький з тривогою думав про зустріч, яка мала відбутися, його попередили, що розмовляти доведеться з молодою жінкою, що вона вродлива й ексцентрична. І це особливо непокоїло. Розмови з жінками завжди трохи лякали його. Він знав, що не викликає у них симпатії, і тому бентежився.

Ліфт підняв його на шостий поверх кооперативного комфортабельного будинку. Іваницький подзвонив, але йому довго ніхто не відчиняв. Було, правда, таке відчуття, ніби хтось пильно розглядає його у вічко.

Зрештою двері відчинилися, в щілину визирнула жінка.

— Ви до кого?

— Марина Олексіївна тут живе?

— Це я.

— Мене рекомендував Юзеф Тадейович… Я дзвонив вам сьогодні.

Брязнув ланцюжок, і двері розчинилися. Іваницький зайшов до передпокою, з цікавістю розглядаючи господиню. Вона й справді була молода й вродлива.

Вони пройшли до просторої кімнати.

Марина Олексіївна кивнула Іваницькому на крісло, а сама заходилася поратись коло бару. Господиня поставила на журнальному столику перед гостем пляшку і наповнила чарки.

— Юзеф Тадейович сказав мені, — почав сухо Іваницький, — що ви цікавитесь іконами…

— Давайте спочатку вип'ємо трохи, — грайливо мовила Марина Олексіївна, — а тоді вже поговоримо про серйозні справи. У мене сьогодні алкогольний настрій. До того ж Юзеф знає своє діло, і якщо вже рекомендує він!.. — Марина Олексіївна усміхнулася.

Іваницький не зрозумів, чи це данина розумові Юзефа Тадейовича, чи визнання його, Іваницького, ділової вагомості. Про всяк випадок заявив трохи пихато:

— Я, правда, не знаю, чи зможете ви задовольнити мої інтереси. Йдеться про досить велику суму…

— Не турбуйтеся, — махнула рукою господиня. — У нас вистачить грошей, щоб купити і не таку мазанину. Але не треба зараз про це. Вип'ємо.

Вона поставила якусь довгограючу платівку, вичавила у свою чарку з коньяком півлимона, випила все, не скривившись і не закусивши, одним духом, і закурила ароматний «Кент». Марина Олексіївна не забувала підливати і гостеві.

Потім, аналізуючи свою поведінку на квартирі в Марини Олексіївни, Іваницький страшенно картав себе: адже повівся, як останній дурень, — мабуть, відразу сп'янів. Він закурив із господининої пачки і для чогось почав розповідати про вчорашню зустріч із відомим художником. Омелян Іванович і справді зустрічався з ним. Його познайомили з метром, назвавши «нашим колегою». Відомий байдуже, ледь глянувши, потиснув йому руку, і це зачепило за живе Іваницького. У думках перебрав останні твори метра, придумуючи їм ущипливі характеристики. Але тепер хвалився, що висловив усе це метрові просто в очі. Московські колеги, мовляв, були страшенно задоволені, що він утер носа відомому.

Марина Олексіївна кивала головою і підливала йому в чарку. Омелян дедалі вище піднімався у власних очах. А довгограюча платівка все крутилася, звучала ніжна інтимна мелодія, і Марина Олексіївна, певно, перейнявшись повагою до Омеляна, раптом сказала йому «ти» й запропонувала потанцювати.

Вона так і сказала: «Я люблю танцювати з гарними чоловіками…», і Іваницький не міг не погодитися з нею: щось у ньому таки є…

Раптом він подумав: наплювати на все, коли поруч така чудова жінка… Певно, Марина мала іншу думку, бо поправила зачіску й мовила:

— Зараз прийде один чоловік. З ним і вирішиш свої іконні справи…

Та Іваницький був настроєний на ліричний лад.

— Для чого нам третій? — просюсюкав.

Марина відштовхнула його.

— Не будь йолопом. Я ж кажу, зараз прийде Павло Петрович. З ним і домовлятимешся.