Віталій Петльований - Сліди на тротуарі

А вголос, коли Федір Прокопович нарешті змовк, сказала:

— Добрі ваші наміри… Не знаю, як і дякувати… Та одна біда — Валерій мій… — і не докінчила, не знайшла відразу потрібного слова. — Ось Федір Прокопович скільки часу і сил витратив, поки влаштував його у себе на заводі. А чим скінчилося? На весь «Арсенал» осоромився хлопець, прогульником став.

— Було, було… — підтвердив старий. — Мені теж додому дзвонили, красненько дякували за хрещеника.

— Ну от, чуєте… — Галина Дмитрівна заламувала пальці. — Не вірю я… Ніяк уже не діждуся, коли його в армію візьмуть. Може, хоч там…

— Ого! За ці два роки все з ним може трапитися. Спокусливого в житті багато, Галино Дмитрівно. І хибних стежок теж, — Федір Прокопович енергійно відсунув попільничку, яка стояла перед ним на столі. — Я так думаю, нехай оці добрі люди роблять, що надумали, нехай…

У двері постукали. Знову, як і того разу. Молибога згадав: «Це я навчила, так завжди стукав Михайло». У вухах Молибоги забриніли маршові такти…

— Син… — жінка провела руками по обличчю, ніби насухо вмилася, пішла відчиняти.

— Безневинно страждає, — кинув їй услід Федір Прокопович. — Любить його і боїться. Власної дитини боїться… Таке ви, добрі люди, чули?

Валерій раніше за матір з'явився в дверях. Плащ-пальто на ньому розстебнуте, в пухких губах — укорочена цигарка.

— Давні знайомі?.. Фізкультпривіт!

— А вони до тебе, Валерію… — поспішила пояснити Галина Дмитрівна.

— До мене? — обернувся до неї хлопець.

— Еге ж, справа є… — підтримав Левадну Федір Прокопович, але в тоні його відчувалася різкуватість.

Микола Павлович спокійно простягнув хлопцеві руку.

— Моє прізвище Молибога, не забув?

— Здається, ні, — погордливо виструнчився Валерій. — Чим можу служити?

Вони довго тисли один одному руки, наче випробовували, хто сильніший.

— А ти справді фізкультурник! — похвалив Молибога. — Недарма значок боксера носиш. Який розряд?

— Третій у напівсередній вазі. А хіба що?

Микола Молибога звернувся до Петра.

— Чув? Те, що нам треба!

— Ти хоч роздягнися, — нагадала мати.

— Встигну.

— Ми не самі від себе прийшли, — продовжував Молибога. — Мешканці гуртожитку послали. Як почули, що ти боксер, так і причепилися. Ідіть, кажуть, і попросіть, щоб і нас навчив. Дуже потрібне діло для будівельника — бокс!

Валерій стрельнув очима на Молибогу — не повірив, що той говорить серйозно. Потім подивився на матір. Ні, все ніби гаразд, з ним не жартують. Але сумніви не залишали його. Тоді він повернувся до наймолодшого, до свого ровесника Петра.

— А хто тобі сказав, що я боксер?

Петро не розгубився.

— Твоя мати ще при першій зустрічі… Ну, а як ти цигарки діставав, коли приходив на бліндаж дивитися, ми й значок побачили. Він у тебе над лівою кишенею причеплений…

Вогник самоповаги блиснув в очах Валерія. Губи ворухнула посмішка.

— Ну то як? — приязно запитав Молибога.

Валерій скинув пальто. Груди у нього зовсім не «боксерські», плечі округлі. Але над кишенькою піджака справді виблискує бронзовий значок. Федір Прокопович дивиться на Валерія, як завжди, скептично, а той спохмурнів, попрямував до столика в кутку кімнати.

— Ви що ж, думаєте, по блату у Валерія Левадного значок? Ось, дивіться… Документик… І ось… — розгортав перед гостями газети із звітами про зустрічі на рингу, показував зароблені почесні грамоти. — А на знімку пізнаєте? Хто це? Ну, переконалися? — задерикувато вимахував паперами перед носом Федора Прокоповича.

Той ображено відсторонив Валерія.

— Навчися хліб заробляти, отоді й хизуйся, — сказав він із серцем. — А в лице мені не лізь, не прискай і таке інше!

Повертало на сварку. Галина Дмитрівна прикусила губу, погляд її був звернений з надією на Молибогу: тільки він, тільки цей врівноважений, спокійний чоловік уміє розмовляти з Валерієм, як з рівним, і не підвищеним голосом, не криками, а розумом підкоряє собі хлопця.

— Я згадав одного знаменитого штангіста, — почав Молибога, — на весь світ знаменитого. І знаєте, Федоре Прокоповичу, — звертався він до старого арсеиальця, а стежив за Валерієм, — ким працював штангіст? Звичайним вантажником. Еге, не дивуйтеся. Хліб давала йому праця вантажника, а спортивну славу — штанга. Штанга не заважала людині виконувати суспільно-корисну роботу. Чому ж вам здається, що шкіряна рукавиця зіпсує наших хлопців?

Але той не міг заспокоїтися, неширокими кроками вимірював кімнату і з-під лоба поглядав на Валерія.