Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— Ти там більш нічого цікавого не знайшов?

— Кілька піщинок у черевиках хазяйки… Це черевички з низькими підборами, в них вона, певно, їздила за місто. То річкові піщинки. Нагорі в нашій колекції є сотні зразків, узятих навколо Парижа, але для більш-менш успішної експертизи потрібно буде чимало часу…

— Коли що, відразу повідом… Там на мене більш піхто пе чекає?

— Інспектор з вісімнадцятого відділу.

— Такий вусатенький брюнет?

— Так!

— То Шінк'є. Коли йтимеш, скажи, нехай зайде.

За вікном знову задощило, але вже дрібно-дрібно. Водяний порох, схожий на туман, приглушував світло дня. Хмари на небі ледь рухалися, поступово зливаючись у суцільну сіру завісу.

— Що нового, Шінк'є?

— Мої люди ще й досі опитують сусідів, не минаючи жодної домівки. Добре, що на кожному боці всього по сорок номерів. І все одно це означає, що треба опитати принаймні двісті чоловік.

— Мене найбільше цікавлять будинки напроти.

— З вашого дозволу, пане комісар, я зараз вам про це доповім, бо, здається, я здогадуюся, що ви маєте на оці. Я почав з того, що обійшов усіх пожильців будинку, з якого виходив бідолаха Лоньйон. На першому поверсі, крім консьєржки, мешкає лише одне старе подружжя на прізвище Гебр. Та місяць тому вони поїхали до Мексіки, бо там їхня заміжня донька…

Він витяг з кишені чималенький записник, більш як наполовину списаний якимись прізвищами та позначками. З Шінк'є також треба було запастися терпінням, щоб, бува, не образити необережним словом чи жестом.

— На всіх інших поверхах — по дві квартири. На другому живе вдова Фезан, продавщиця крамниці готового одягу, та подружжя рантьє на прізвище Ланьє… Вони обоє кинулися до вікна, як тільки зачули постріли, і встигли побачити машину… Та вона мчала так швидко, що номерів вони розгледіти не змогли.

Напівзаплющивши очі, Мегре неуважно, слухав сумлінний рапорт інспектора, немов то було котяче муркотання. Тільки рівномірне пихкання люльки свідчило про те, що він не закуняв.

Та коли мова зайшла про пана Макле, пожильця третього поверху в сусідньому будинку, комісар нашорошив вуха. За словами Шінк'є, це був вельми єхидний старий, котрий зачинився у своїй домівці і вдовольнився лиш тим, що позирав іронічним поглядом на людську метушню за вікном.

— Через ревматизм він не може ходити. Він пересувається за допомогою двох палиць. Жодна прибиральниця не має права переступити поріг його квартири — можете собі уявити, який там гармидер. Щоранку консьєржка кладе в нього під дверима пакунок з продуктами, які він замовляє напередодні, залишаючи записку на солом'яній маті в коридорі.

Він ніколи не слухає радіо і не читає газет. Консьєржка запевняє, що він дуже багатий, хоча живе майже в злиднях. У нього є заміжня донька, яка не раз намагалася спровадити його в божевільню.

— Може, він справді несповна розуму?

— Як вам сказати… Я ледве домігся, щоб він одчинив мені двері: довелося пригрозити виламати їх. Коли ж він нарешті наважився, то довгенько оглядав мене з ніг до голови й зітхав: «А ви не надто молодий для вашої професії?!» Я відповів, що мені вже тридцять п'ять, і він кілька разів повторив: «Хлопчисько!.. Сопливий хлопчисько!.. Що він може знати у свої тридцять п'ять років?!. Що він спроможний зрозуміти?»

— Він вам розказав щось цікаве?

— Він весь час торочив про голландця, що живе навпроти… Я маю на оці той будинок, який ми бачили вранці з балкона, — триповерховий особняк із заскленим, наче під художню майстерню, дахом… Цей особняк був збудований п'ятнадцять років тому. Його власникові тепер уже шістдесят чотири роки. Це пан Норріс Йонкер. Старий запевняє, що в нього дуже гарна жінка, куди молодша за нього…

Мегре ще раз пошкодував, що не зміг заходитися з цією справою особисто. Він багато віддав би, щоб зустрітися з цим старим ревматиком-мізантропом, який спромігся пустельникувати в самому центрі Парижа, посеред Монмартра, і який бавив час біля вікна, пильнуючи людей у будинку напроти.

— … Зненацька він розговорився… Тільки боюся, що я не зможу повторити вам усього, що він казав, бо старий перескакував з однієї теми на іншу, та ще й висловлював з кожного приводу свої міркування… Потім я побував у самого голландця, тож краще скажу, що сам бачив… Це дуже симпатичний, добре вихований, елегантний пан з вельми багатої і відомої родини… В Амстердамі його батько керував банком «Йонкер — Хагг і компанія»… Сам Норріс Йонкер ніколи справами не займався і, як він сам каже, багато років подорожував по світу… П'ятнадцять років тому він дійшов висновку, що ніде не почуває себе краще, ніж у Парижі, і заходився будувати собі цей особняк на авеню Жюно. По смерті батька банком керує його брат Ганс… Норріс Йонкер вдовольнясться дивідендами і поміщає весь свій капітал у картини…