Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— Ви гадаєте, що він зараз удома?

— Певна річ… Вечорами він допізна працює над великою монографією з питань стоматології… В ній він вбачає працю всього його життя.

— Я хотів би з ним поговорити… Подзвоніть і, будь ласка, запитайте, чи не погодився б він відповісти на кілька моїх запитань…

Професор справді був удома і за хвилину вже розмовляв з Пардоном.

— Пробачте, що я вас потурбував, пане професор. Я дзвоню від мого друга комісара Мегре… Він хотів би поговорити з вами.

Певно, той відповів якимось жартом, бо лікар раптом широко посміхнувся.

— Ще б пак!.. То я передаю… Він простяг трубку комісарові.

— Даруйте й мені, пане професор… Ви б надзвичайно полегшили мою місію, якби погодилися відповісти на два-три запитання… Так-так, Пардон переказав мені вашу розмову… Ви навіть собі не уявляєте, як ви мені допомогли… Прошу зауважити, що я звертаюся до вас як приватна особа, бо перебуваю зараз у відпустці за станом здоров'я… Я міг би поскаржитися, та тільки медицина тут безсила… Та й мій друг Пардон вважає, що я цілком здоровий… Річ у тім, що під час останнього розслідування мені довелося зіткнутися з людьми, на яких не поширюються звичайні закони, а оскільки я звик доводити кожну справу до кінця, мені порадили трохи відпочити… Ось моє перше запитання, пане професор: чи дуже ви здивувались би, довідавшись, що ваш колишній асистент доктор Мелан учинив злочин?..

У трубці почулося якесь гавкання, що його при бажанні можна було взяти за сміх. Коли Вів'є нарешті заговорив, то в його голосі почувалася незламна певність, як у людини, що звикла боротися за свої переконання.

— Шановний комісаре? я б не дуже здивувався, коли б навіть щось подібне зробили ви, я або моя консьєржка… Під певним тиском внутрішніх чи зовнішніх факторів будь-хто спроможний чинити проти закону та моралі…

— Як на вашу думку, про який тиск може йти мова у даному випадку — внутрішній чи зовнішній?

— А ви бачилися з Меланом?

— Цього ранку протягом кількох хвилин.

— Пардон переказав вам те, що я про нього розповів?

— Щойно ми про це розмовляли.

— І яка ваша думка?

— Пробачте, але мене більше цікавить ваша…

— Безперечно, внутрішні фактори! Мелан не з тих людей, на яких можна чинити якийсь тиск. Взагалі це найбільший відлюдько, якого я будь-коли знав.

— А як ви гадаєте, що визначає його поведінку в житті? Мислення чи почування? Інакше кажучи, серце чи розум?

— Ви питаєте мене як лікаря чи як звичайну людину? Як лікар, я б відповів, що це не моя спеціальність, і порадив би звернутися до психіатрів…

І, знову реготнувши в трубку, додав:

— А ті дали б вам сотню різних відповідей, залежно від школи, до якої належать…

— А що ви скажете як людина?

— Особисто я цілком певний, що в нього переважають раціональні чинники, хоча він натура досить складна… Якщо так можна висловитися, над ним тяжіє комплекс соціальної неповноцінності… У хлопця, звичайно не з його виші, було тяжке дитинство, а тепер він ладний за всяку ціну вибитися нагору… Словом, коли б його судили, я б, певно, виступив як свідок оборони…

— Ясно… Моє друге запитання важче сформулювати, і боюсь, що воно вас здивує… Як, на вашу думку, діяв би Мелан, опинившись у скрутному становищі? У найпростіший спосіб чи, навпаки, у складний?

— Слухайте, Мегре, та ви ж, видно, знаєте його не гірше за мене… Звичайно, у складний, я б навіть сказав, У найскладніший… Коли Мелан був студентом, то на простісіньке запитання міг відповідати цілу годину, не проминаючи жодного нюансу теми… Його розумові інколи бракує гальм — він завжди працює з максимальним напруженням… Він скоріше перестарається, аніж не доробить…

— Дякую вам… Тепер я ще хочу попросити вас про одну послугу — звичайно, якщо ви мені довіряєте… Цілком можливо, що я помиляюсь і всі мої теперішні гіпотеза абсолютно безпідставні… Я міг би краще зорієнтуватися, коли б поговорив віч-на-віч із мадемуазель Мотт…

— Ви хочете, щоб я їй подзвонив? Гаразд, я це зроблю. Бідолашна Мотт — коли б не її потворна зовнішність, усі вважали б її справжнім ангелом… До речі, а який у вас номер? Я зателефоную вам за хвилину…

Скінчивши розмову, Мегре підвівся і вийшов до вітальні, де тихо перешіптувалися жінки.

— Я все-таки наллю собі чарчину сливової… Якщо тільки цей ескулап не видере її в мене з рук…

Та лікар навіть не протестував. Він лише з цікавістю поглядав на свого приятеля, насилу приховуючи захоплення, змішане з деяким острахом.