Жорж Сименон - Справа Сен-Ф'якрів

— Багато галасу даремно… Такий його стиль. Він писав статті до «Журналь де Мулен», і їх друкували з поваги до пані графині… Там він і робив досліди із своїми кліше, а директор не насмілювався вигнати його… За ваше здоров'я!.. Чи не сталося чого між ним і паном графом? — занепокоївся він раптом.

— Ні.

— Мені здається, що ви марно приїхали сюди. В цьому не було жодної потреби, коли йдеться про серцеву хворобу…

Найгірше було те, що Мегре ніяк не вдавалося перехопити управителів погляд. Той витер вуса й пішов до сусідньої кімнати.

— Дозвольте мені перевдягнутися… Я збирався піти до великої меси, але тепер…

— Ми ще побачимося! — сказав Мегре і вийшов. Зачиняючи за собою двері, він почув голос жінки, якої не бачив:

— Хто це приходив?

Двір було вимощено піщаними плитами, колись тут був майданчик, де Мегре ганяв важкі кулі.

По-святковому вдягнені люди юрмилися на майдані, з церкви долинав хоровий спів у супроводі органа… Діти, вбрані по-святковому, не пустували, як завжди. Один за одним усі витягали з кишень хустинки, бо у всіх, були червоні носи, й голосно сякалися.

До Мегре долітали уривки розмов:

— Це агент паризької поліції…

— Певно, приїхав до Матьє — у нього кілька днів тому здохла корова…

Якийсь тутешній чепурун з червоною квіткою в петельці блакитного саржевого піджака, чисто вмитий, з напомадженим волоссям, наважився зачепити комісара:

— Вас просили зайти до Татен. Там стався витік газу [6] В оригіналі гра слів: «витік газу» можна розуміти як крадіжку. …

Він штовхнув ліктем своїх приятелів, ледве стримуючи сміх, а коли відвернувся, Мегре почув його регіт.

А втім, він був недалекий від істини. У Марі Татен тютюновий дим стояв коромислом. Палили люльку за люлькою. Якась селянська родина, зайнявши великий стіл, розклала на ньому привезену з дому їжу й запивала її кавою з великих чашок. Батько родини різав суху ковбасу складаним ножиком.

Молоді пили лимонад, старші — марк. Марі Татен сновигала сюди-туди.

Угледівши комісара, в кутку підвелась якась жінка, ступнула йому назустріч, спинилася й облизала губи. Рука її лежала на плечі хлопчиська. Мегре одразу ж упізнав його руду чуприну.

— Це ви пан комісар?

Усі повернули голови в їхній бік.

— Хочу сказати вам, пане комісаре, що наша родина завжди мала добру репутацію! Хоч ми й бідні… Розумієте? І коли я побачила, що Ернест…

Хлопець був блідий як крейда і втупився кудись перед себе, нітрохи не хвилюючись.

— То це ти узяв молитовника? — запитав Мегре, схилившись до нього.

Хлопець похнюпився й мовчки поглядав спідлоба.

— Відповідай панові комісару…

Та хлопчина затято мовчав. Мати дала йому ляпаса, від якого лишився червоний слід на лівій щоці, очі зволожилися, губи здригнулися. Але він не промовив ані словечка.

— Ти відповідатимеш чи ні, лихо ти моє? — вигукнула мати й звернулася до Мегре: — Отакі нині діти! Вже не один місяць плаче, щоб я купила йому молитовник! Товстий, як у кюре! Як можна таке собі уявити?.. Отже, коли мені розповіли про молитовник пані графині, я одразу ж подумала… А потім мене здивувало, що він прийшов додому між другою й третьою месами, бо ж звичайно він снідає у священика… Тоді я пішла до кімнати й знайшла он що під матрацом…

І вдруге материна рука ляснула сина по щоці, але він знову навіть не ворухнувся, щоб захиститися.

— У його літа я не вміла читати, це так! Але все ж таки я ніколи не падала так низько, щоб красти книгу…

У корчмі запанувала врочиста тиша. Мегре узяв молитовника з її рук.

— Дякую, мадам…

Він іще не встиг роздивитися його як слід. Хотів уже був піти до свого столу, та вона затримала його:

— Пане комісаре…

Жінка, певно, почувала себе ніяково.

— Мені сказали, що обіцяно винагороду… Я кажу про це не тому, що Ернест…

Мегре дав їй двадцять франків, які вона дбайливо сховала в торбинку, а відтак вхопила сина за руку й потягла його до дверей, примовляючи:

— Ач, бузувір, ну стривай, от прийдемо додому, я тобі покажу…

Очі Мегре зустрілися з очима хлопчика. Це тривало всього кілька секунд. Проте вони встигли порозумітися і навіть відчути себе друзями.

Може, це сталося так тому, що колись Мегре теж мріяв — хоч і марно! — мати молитовник з позолотою по обрізу, з текстом не лише звичайної меси, а й усіх відправ, на двох колонках — по-латині і французькою мовою.

— О котрій годині ви прийдете снідати?