Жорж Сименон - Порт у тумані

— Ми повернемося до цього потім… Та, прошу вас, продовжуйте ваш сніданок… Зрештою, ви були вже довіреною людиною пана Шарля ще до того, як стали довіреним пана Ернеста…

— Я був касиром… У ті часи ще не було посади головного касира… Я міг би навіть сказати, що посаду було створено заради мене…

— Пан Ернест єдиний син пана Шарля?

— Єдиний син, авжеж! Він мав іще дочку, яка вийшла заміж за промисловця з Лілля, але вона вмерла пологами, тоді ж вмерло і немовля…

— А пан Ремон?

Старий підвів голову, вкрай здивований.

— Ага! Так пан Ернест розповів вам?..

Незважаючи на все, старий Бернар виявляв себе досить обережним.

— Хіба він не член родини?

— Кузен! Теж Гранмезон… Тільки він не мав статків… Його батько вмер у колоніях… Так буває в кожній родині, правда?

— В усіх! — підтвердив Мегре, не зморгнувши оком.

— Батько пана Ернеста, якщо можна так сказати, всиновив його… Інакше кажучи, він дав йому місце в своїй фірмі…

Мегре мав потребу в деяких уточненнях і перестав хитрувати.

— Стривайте, пане Бернар! Дозвольте мені сформулювати мої думки… Засновником Англо-Нормандської компанії був пан Шарль Гранмезон… Це вірно?.. Пан Шарль Гранмезон мав єдиного сина, пана Ернеста, нинішнього хазяїна…

Старий починав непокоїтися. Цей інквізиторський тон дивував його.

— Гаразд! Пан Шарль мав брата, що вмер у колоніях, лишивши по собі теж єдиного сина, пана Ремона Гранмезона.

— Так… Але я не…

— Заждіть! Їжте, прошу вас. Пан Ремон Гранмезон, сирота без спадщини, прийнятий тут своїм дядьком. Йому дають місце в фірмі. Яке саме, точніше?

Деяке замішання.

— Гм! Його поставлено на обслуговування фрахту. Можна сказати, він був за начальника бюро.

— Чудово! Пан Шарль Гранмезон помирає. Пан Ернест стає його спадкоємцем. Пан Ремон продовжує працювати на своєму місці.

— Так.

— Виникає сварка. Стривайте! Чи на цей час, коли вони посварилися, пан Ернест був уже одружений?

— Не знаю, чи можу вам сказати.

— А я раджу вам говорити, якщо ви не хочете на схилі віку мати неприємності з правосуддям вашого міста.

— Правосуддя! Пан Ремон повернувся?

— Не має значення. Пан Ернест був одружений чи ні?

— Ні, ще не був.

— Гаразд! Пан Ернест став великим цабе, його кузен Ремон лишається начальником бюро. Що було далі?

— Мені здається, я не маю права…

— Я даю вам його.

— Таке трапляється в кожній родині… Пан Ернест був завжди серйозною людиною, як і його батько… Навіть у віці коли, як правило, всі роблять дурниці, він був такий, як і зараз…

— А пан Ремон?

— Зовсім навпаки!

— Отже?

— Я тут єдиний, хто знає, крім пана Ернеста… Були знайдені неточності в рахунках… Неточності досить значні…

— А тоді?..

— Тоді пан Ремон зник… Власне кажучи, замість віддати його в руки правосуддя, пан Ернест попросив його поїхати кудись за кордон…

— До Норвегії?

— Не знаю… Після того я ніколи не чув про нього…

— Пан Ернест одружився невдовзі по тому?

— Саме так… Через кілька місяців…

Стіни були заставлені папками похмурого зеленого кольору. Старий довірений службовець жував щось без апетиту, ще більше занепокоєний, злий на себе самого від думки, що дозволив випитати в себе щось зайве.

— Скільки часу минуло відтоді?

— Стривайте… Це сталося в рік, коли розширили канал… П’ятнадцять років… Або трохи менше…

Трохи згодом почулися кроки якраз у них над головами.

— Там їдальня? — запитав Мегре.

— Так…

Раптом кроки стали швидкими, нагорі важко гупнуло, наче хтось упав на підлогу.

Старий Бернар був біліший за папір, у який загортав свої бутерброди.

Пан Гранмезон був мертвий. Він здавався величезним, коли лежав простягнувшись отак упоперек килима, головою — до ніжки столу, ногами — до вікна. Крові було дуже мало. Куля пройшла між двох ребер і влучила в серце.

А револьвер? Мертва рука розтулилася, револьвер вислизнув і упав за кілька сантиметрів.

Пані Гранмезон не плакала. Вона стояла, спершись на монументальний камін, і дивилась на свого чоловіка з таким виглядом, ніби ще нічого не зрозуміла.

— Це кінець! — просто сказав Мегре, випростуючись. Сумом і холоднечею віяло у просторій вітальні. Крізь завішені темними гардинами вікна просочувалося знадвору тьмяне світло.

— Він розмовляв з вами?

Вона заперечливо похитала головою. Потім над силу вимовила:

— Відтоді, як ми повернулися, він ходив тут сюди-туди. Двічі або тричі повертав голову до мене, і я вже думала, що він хоче щось сказати… Потім несподівано вистрілив, так що я й не встигла побачити револьвер…