Жорж Сименон - Порт у тумані

Мегре розплатився сам. Вони обійшли навколо церкви. На узбіччі роз'їждженої дороги побачили машину, що чекала на них. Комісар пропустив уперед своїх супутників і деякий час вагався, яке розпорядження дати шоферові.

— До Уїстреама. Спочатку зупиніться біля жандармерії.

Поки вони їхали, ніхто не промовив жодного слова. Дощ не вгавав, небо було одноманітно-свинцеве, вітер поступово набирав сили й уже розгойдував мокрі дерева.

Біля жандармерії Мегре наказав Мартіно вийти з машини і дав інструкції бригадирові.

— Замкніть його в камері… Ви за нього відповідаєте. Тут у вас нічого нового?

— Буксир прийшов. Чекають, поки море підніметься досить високо.

Біля порту Мегре зупинив машину ще раз.

Наближався полудень. Робітники шлюзу вийшли на вахту, бо було отримане повідомлення про прибуття пароплава з Кана. Смуга піску на пляжі звузилась, і білопінні хвилі докочувалися майже до самих дюн.

Праворуч зібрався натовп, щоб побачити хвилююче видовище: буксир з Трувіля стояв на якорі ближче, ніж за півкілометра від берега. Шлюпка з буксира повільно, долаючи хвилі, наближалася до «Сен-Мішеля», що його вже наполовину випростав приплив.

Крізь шибки в дверцятах машини Мегре побачив: мер теж спостерігає за тим, що відбувається. Капітан Делькур вийшов із закусочної.

— Все буде гаразд? — запитав комісар.

— Гадаю, що її витягнуть! Уже дві години люди працюють на борту, вивантажуючи із шхуни все, що можна. Якщо не зрадить якір…

І він подивився на небо, наче хотів прочитати, які ще витівки готує вітер.

— Треба тільки, щоб усе було закінчено до початку повного припливу.

Він побачив у машині мера з дружиною, поштиво вклонився, але це не завадило йому кинути на Мегре запитальний погляд.

— Що нового?

— Не знаю.

Люка, який саме підійшов до них, мав деякі новини.

Тільки перед тим, як почати говорити, він відвів свого шефа вбік:

— Схоплено Луї-Здоровила.

— Он як?

— Сам дав маху!.. Вранці жандарми з Діва помітили сліди в полі… Сліди людини, що йшла навпростець, навмання й перестрибувала через живоплоти… Сліди вели до Орни, до того, місця, де рибалки звичайно витягують свої човни на берег… Так от, один човен був на протилежному березі…

— Жандарми теж переправилися туди?

— Так… І вони висадилися на пляжі, майже точно навпроти загрузлої шхуни. А там, на схилі дюни, стоїть…

— Зруйнована каплиця!

— Так ви знаєте?

— Каплиця Богоматері-на-Пісках…

— Гаразд! Там і застукали Луї-Здоровила, який сховався в каплиці, щоб стежити за рятувальними роботами… Коли я прийшов туди, він благав жандармів не забирати його одразу й дозволити побути на пляжі, аж поки все не буде скінчено… Я дав такий дозвіл… Він там і залишився з наручниками на руках… Він боїться, що може втратити своє судно… Ви не хочете побачити його?

— Поки не знаю… Можливо, потім…

Адже він мав опікуватися тими двома, що сиділи в машині. Пан і пані Гранмезон весь час чекали його.

— Ви вважаєте, що нарешті нам пощастить установити істину?

А оскільки Мегре не відповів, Люка додав:

— Як на мене, то я починаю думати, що ні! Вони всі брешуть! А якщо хтось і не бреше, то мовчить, хоч кожен з них щось знає! Можна подумати, що всі тутешні відповідальні за смерть Жоріса…

Але комісар пішов до машини, знизавши плечима й кинувши:

— До скорого побачення!

Сівши в машину, він наказав шоферові:

— Додому!

І цим дуже здивував його.

Можна було подумати, що він має на увазі свій власний дім, де він є господарем.

— Додому, в Кан?

Правду сказати, комісар про це й не подумав. Але запитання шофера наштовхнуло його на одну ідею.

— Авжеж, у Кан!

Пан Гранмезон спохмурнів. Його жінка, навпаки, ніяк не прореагувала на ці слова. Скидалось на те, що вона безпорадно пливе за течією, уже й не намагаючись опиратися.

Під час переїзду від міських воріт до вулиці Фур принаймні півсотні перехожих привіталися, знімаючи капелюхи. Тут, здається, всі знали машину пана Гранмезона. І всі привітання були поштиві. Арматор бундючився, знову входячи в роль великого сеньйора, що навідав свої володіння.

— Звичайна формальність! — невимушено сказав Мегре, коли машина нарешті зупинилася. — Прошу вибачити, що мені довелося привезти вас сюди… Але я вже говорив вам вранці, що треба покінчити з усією цією історією сьогодні, ще до вечора…

Вулиця була спокійна. Обабіч неї вишикувалися солідні приватні особняки, які тепер можна зустріти лише в провінції. Перед будинком з потемнілого від часу каменю височіла башта. А на чавунній огорожі мідна дошка сповіщала: