Жорж Сименон - Порт у тумані

Коли він підходив до причалу, автобус із тілом капітана Жоріса проїхав у напрямі до Кана. Крізь вікно першого поверху капітанового будинку видно було, як жінки намагалися відвести Жюлі на кухню.

Купка людей оточила рибальський човен, який щойно повернувся; обидва рибалки заходилися сортувати рибу. Митники, обіпершися на поручні мосту, намагалися сяк-так згаяти нудні години вахти.

— Щойно я одержав підтвердження, що «Сен-Мішель» прибуде завтра! — повідомив капітан, підходячи до Мегре. — Він простояв три дні у Фекамі, бо ремонтував бушприт.

— Скажіть-но… Чи буває так, що він перевозить тріскову ікру?

— Тріскову?.. Ні! Норвезьку ікру доставляють скандинавські шхуни або маленькі пароплави… Але вони не ходять до Кана… Вони вивантажуються безпосередньо в тих портах, де ловлять сардину, — в Конкарно, Сабль-д'Олонп, Сен-Жан-де-Люз…

— А ворвань?

Тут уже капітан здивувався вкрай.

— Навіщо?

— Не знаю…

— Ні! Каботажні судна перевозять майже завжди один і той самий вантаж: овочі, головним чином цибулю, в Англію, вугілля — до бретонських портів, а також камінь, цемент, шифер… Правду кажучи, я розпитав шлюзовиків про останнє прибуття «Сен-Мішеля». 16 вересня він прийшов з Кана якраз наприкінці припливу. Вахта мала вже закінчитися. Жоріс зауважив, що у фарватері не досить води, аби можна було вийти в море, особливо під час туману. А хазяїн шхуни наполягав, що йому треба прошлюзуватися і назавтра вийти в море якомога раніше. «СенМішель» ночував тут — он гляньте, на рейді, — пришвартований до паль. Якби був великий відплив, вони сіли б на пісок. І лише десь близько дев'ятої ранку змогли вийти в море…

— А чи був на борту брат Жюлі?

— Безперечно! Адже їх лише троє: хазяїн, який водночас командує судном, і ще двоє. Луї-Здоровило…

— Так прозвали каторжника?

— Авжеж. Його називають Луї-Здоровилом, бо він більший за вас і може задушити вас однією рукою…

— Кепська вдача?

— Якщо поспитаєте в мера або ще в когось із тутешніх буржуа, вони скажуть вам — так! Що ж до мене, то я не знав його до каторги. Він не часто буває тут. Мені тільки відомо, що він ніколи не робив дурниць в Уїстреамі. П'є, звичайно… Або радше… Усе це не так просто… Він завжди напідпитку… Приходить, зникає… Ноги тягне, тримає плечі й голову набакир, і це не додає йому привабливого вигляду… Втім хазяїн, власник «Сен-Мішеля», задоволений ним…

— Учора Луї був тут, доки його сестра їздила?

Капітан Делькур відвернувся, не наважуючись заперечувати. І Мегре саме тоді зрозумів: йому тут ніколи не скажуть усього, цих людей єднає щось подібне до таємного братства франкмасонів.

— Йдеться тільки про те, що він…

— Що ви маєте на увазі?

— Та нічого… Я чув розмови про якогось незнайомця, котрого бачили тут… Проте це непевно…

— Хто ж його бачив?

— Не знаю… Хтось щось говорить, знаєте..! Ви не проти випити чогось?..

І вдруге Мегре влаштувався у «Флотській закусочній», де всі потяглися потиснути йому руку.

— Подумати тільки! Як вони швидко впоралися з усією справою, оті пани з прокуратури…

— Що ви питимете?

— Пиво.

Протягом усього дня сонце світило ясно. Але тепер шлейфи туману почали стелитися між деревами, а вода в каналі вже потроху парувала.

— Ще одна ніч у ваті! — зітхнув капітан.

І тієї ж самої миті почулося звичне голосіння сирени.

— Це бакен з ліхтарем, на тому боці, біля виходу на фарватер.

— Капітан Жоріс часто плавав до Норвегії? — несподівано спитав Мегре.

— Коли працював на Англо-Нормандську компанію, так! Особливо одразу ж після війни, адже тоді до зарізу потрібен був ліс. Препоганий вантаж, не лишається місця пройти по палубі…

— Ви служили в одній компанії?

— Недовго. Я головним чином працював на Бормса з Бордо. Забезпечував «трамвай», як то кажуть, тобто ходив завжди по одній лінії: Бордо-Нант, потім Нант-Бордо… Цілих вісімнадцять років.

— Звідки Жюлі родом?

— З Порт-ан-Бесена, з сім'ї рибалок… Та чи можна назвати їх рибалками!.. Старий так нічого путнього й не досяг… Під час війни помер… Матері довелося торгувати рибою на вулицях. Вона не вилазила із забігайлівок, безперестану дудлила червоне вино.

І вже вдруге думаючи про Жюлі, Мегре якось дивно всміхнувся. Він наче знову бачив, як вона входить до нього в кабінет у Парижі, така чистенька, в своєму блакитному костюмі, з наївно-самовпевненим виразом обличчя.

А потім, цього ж таки ранку, вона, наче мала дитина, так незграбно боронилася, щоб не віддати братової записки.