Жорж Сименон - Порт у тумані

В будинку капітана Жоріса залишились тільки Жюлі, дві жінки і сільський поліцай біля дверей. Вони чекали на катафалк, який мав відвезти небіжчика в Кан.

А в машинах запанував той настрій, який інколи буває, коли живі повертаються з похорону, безпричинно веселі й гамірливі. Мегре почувався дуже незручно на відкидному сидінні. А мер просторікував перед заступником прокурора:

— Я б волів тут жити цілий рік. Проте моїй дружині село зовсім не до вподоби. Через те ми проводимо більшу частину часу в нашому будинку в Кані… Нещодавно моя дружина повернулася з Жоан-ле-Пена, була там місяць разом із дітьми…

— Скільки вже вашому старшому?

— П'ятнадцять років…

Люди біля шлюзу дивилися вслід машинам. Майже одразу за шлюзом, біля дороги на Ліон-сюр-Мер, стояла вілла мера — велика нормандська вілла з моріжками, огородженими білим штахетником і прикрашеними порцеляновими фігурками різних тварин.

Пані Гранмезон у темній шовковій сукні приймала гостей у вестибюлі з дуже стриманою, дуже-дуже світською усмішкою. Двері до вітальні було розчинено навстіж. На столі в курильній кімнаті вже лежали напоготові сигари, стояли пляшки.

Усі знали одне одного. Тут зібралося вузьке коло обраних, які звикли зустрічатися в салонах Кана. Покоївка в білому фартусі брала від гостей пальта й капелюхи.

— Невже, пане суддя, ви ніколи не бували в Уїстреамі? Адже ви вже так давно живете в Кані?

— Дванадцять років, дорога мадам… Дивіться, мадемуазель Жізель…

Дівчинка чотирнадцяти років — не за літами доросла, так само як і її матінка, манірна і дуже-дуже світська — чемно привіталася до гостей.

А Мегре забули відрекомендувати господині дому.

— Охоче припускаю, що після всього побаченого ви воліли б щось міцніше за чашку чаю… Краплю цього коньяку, пане помічник прокурора? Мадам іще в Фонтенбло?..

Гомоніли уже всі. Мегре перехоплював на льоту уривки фраз.

— Ні!.. Десять качок за одну ніч — це максимум… Слово честі, там зовсім не холодно… Курінь опалюється…

А з другого боку чулося:

— … Дуже терплять від кризи фрахту?

— А це вже залежно від компанії. Тут, у нас, криза майже не відчувається. Не списано жодного судна. Але дрібні судновласники, особливо ті, що не мають шхун, пристосованих до каботажного плавання, вже почивають співати Лазаря… Можна сказати, що в принципі всі шхуни підуть на продаж, бо ж вони не виправдовують себе…

— Ні, мадам, — шепотів десь помічник прокурора. — Вам нема чого боятися. Загадка — якщо взагалі є щось загадкове в цій смерті — буде швидко розкрита. Чи не правда, комісаре?.. Але… Чи вас відрекомендували?.. Комісар Мегре, один з найвизначніших керівників кримінальної поліції…

Нерви Мегре були натягнуті, мов струна, вираз обличчя непривітний, навіть понурий. Він іронічно подивився на юну усміхнену Жізель, яка простягнула йому тарілку з мініатюрними тістечками.

— Дякую!

— Невже? Ви не любите тістечок?

— Ваше здоров'я!

— За здоров'я гостинної господині!

Слідчий суддя, високим, худорлявий, років під п'ятдесят, який ледве бачив, хоч і носив окуляри з товстелезними скельцями, одвів Мегре вбік.

— Само собою зрозуміло, що я даю вам цілковиту свободу дій. Проте телефонуйте мені щовечора, аби я був у курсі. Ваша думка? Огидний злочин, адже так?..

А побачивши, що наближається пан Гранмезон, він вів далі уже голосніше:

— Вам справді пощастило, що натрапили на такого мера, як мер Уїстреама, котрий допоможе вам в усьому. Хіба не так, дорогий друже?.. Я оце говорив комісарові…

— Якщо пан Мегре бажатиме, цей дім він може вважати своїм. Гадаю, ви зупинилися в готелі?

— Так! Я вдячний вам за запрошення, але звідти мені ближче до порту…

— До того ж ви вважаєте, що натрапите на якийсь слід у тому шинку? Обережно, комісаре!.. Ви ще не знаєте Уїстреама!.. Подумайте про те, яка може бути фантазія в тих, що проводять своє життя в шинку. Вони зведуть наклеп навіть на батька з матір'ю, аби тільки розповісти цікаву історію…

— А може, годі про все це? — запропонувала пані Гранмезон, люб'язно всміхаючись. — Тістечко, комісаре?… Невже?… Ви не любите солодкого?..

Уже вдруге! Це занадто! І Мегре ледве втримався від спокуси полізти в кишеню та, на знак протесту, дістати свою велику люльку.

— З вашого дозволу… зараз я мушу зайнятися деякими дрібними справами…

Його не намагалися затримати. Одне слово, його присутністю дорожили не більше, ніж він сам можливістю побути тут ще. Надворі натоптав люльку й неквапно попрямував до порту. Його вже знали тут. Вже знали, що він випив з компанією завсідників шинку, і віталися з ним трішечки фамільярно.