Анна Клодзінська - Зневажаючи закон

Тому Пасовський сів на світанку в темно-синій «фольксваген» з варшавськими номерами, що їх перед кордоном мав змінити на західнонімецькі. Вбрався, як турист середнього достатку, до валізки поклав виключно одяг і речі, придбані за кордоном минулого року. В піджаку мав паспорт на ім'я Казимира Пасовського, іноземний же паспорт старанно сховав у машині разом з валютою. Для антуражу жбурнув на сидіння «Жицє Варшави» й пачку «екстра-міцних» сигарет. І, нарешті, підготував посвідчення про службове відрядження до міста, що лежало за лісом і Урочищем. Це влаштував знайомий кадровик однієї фабрики, за що отримав банку іноземної розчинної кави.

Через Варшаву Пасовський їхав так, щоб обминути бар, де чорнява пані Данута посміхалася до ранкових відвідувачів, готуючи їм каву. Він не бажав навіть бачити зараз присипаний снігом вицвілий зелений навіс над дверима. Згадавши про Моніку, Пасовський посміхнувся. Хоча… правду кажучи, їй слід подякувати, адже він отримав від неї кілька сотень тисяч злотих, дві двадцятидоларівки і ще дещо.

Бідолашна Моніка… Дурна, старіюча, наївна Моиіка. Ох, скільки зусиль довелося докласти, щоб непомітно прилаштувати апарат у її спальні, йому кортіло реготати, коли тремтяча від ляку та обурення жінка показувала знімки, бо перед цим він проявив плівку й поробив відбитки. Він реготав, пишучи їй листи від шантажиста.

А ось коли на сходах будинку на Крайовій він кинув їй на шию брудну ганчірку й заткнув рота, то йому вже було не так смішно. Це був ризикований вчинок — адже кожної миті хтось із мешканців міг піднятися ліфтом чи вийти до сміттєпроводу і побачити цю сцену.

Але найбільш ризикованим було систематичне перевтілення в Якуба Уража й повернення до власного образу; однак якось сходило йому, усе вдавалося. Він здобув, що хотів, — і перед ним відкривався шлях до легкого, безжурного життя. Йому було тридцять шість років, здоров'я, вроди, грошей не бракувало. Чого ж іще бажати?

Жодного разу він не згадав про замордованого хлопця — Данієля Мрозіка. Він просто усунув його, наче перешкоду, й пішов далі. Крім того, зорієнтувався, що від певного часу міліція вже не кружляє лісом та Урочищем — мабуть, надокучило. Та й, зрештою, що їм робити на давно вкритій снігом галявині?

Він їхав до лісу бічною, добре відомою йому дорогою. В разі чого скаже, що шукає короткого шляху до міста або шукав такий шлях і заблукав. Школи й нічого йому не пришиють, особливо — вбивства. Якщо вони й досі не знайшли вхід до підвалу, то вже й не знайдуть, а як і знайдуть, то нічого цікавого там не побачать. Хай навіть припустять, що хтось тут був і щось переховував, але хто й що?

Він розсміявся. Правду кажучи, навряд чи хто зміг би так спритно обвести власті кругом пальця, як це зробив він. Ще день, ще ніч — і він буде далеко.

Машина котилася засніженою дорогою аж до самого Урочища. Він загальмував, вимкнув двигун і зо дві хвилини чекав, чи не почує голосів, гавкання собак, хрустіння чобіт по снігу. Потім вийшов з машини. Навкруги було тихо. Виймаючи з кишені ключі од дверцят підвалу, він мимохіть подумав, що користається з них востаннє, а потім може викинути.

Дерева почали шуміти, розшалівся вітер, спохмурніло небо. Сипонув сніг. Пасовський обійшов брили й зупинився біля прихованого входу, легко знайшов шпаринку, встромив ключ і повернув. Завіси навіть не рипнули — нещодавно він їх змастив. Відчинивши двері, Пасовський увійшов, нахиляючи голову під низьким склепінням. Потім замкнув зсередини, щоб непроханий гість не перешкодив йому зробити замислене.

Пасовський із задоволенням відзначив, що в підвалі нічого не змінилося, все було так, як і два тижні тому, коли забирав частину коштовностей. Він запалив свічку. Крізь вентиляційний отвір можна було почути, як шумлять дерева, дедалі лютіше реве вітер. Звідти війнуло холодом — мабуть, починалася хуртовина. Це трохи занепокоїло Пасовського, але відкладати від'їзд він не хотів; до того ж, на його думку, «фольксваген» міг витримати навіть бурю — машина була в чудовому стані, бак повний бензину, в багажнику лежало достатньо всіляких запасних частин.

Він запалив ще одну свічку — більше не було потреби заощаджувати — й почав виймати з сейфа коштовності. Багато, на жаль, не міг узяти, мусив пам'ятати про митників. Долари він порозпихав по кишенях. Золоті двадцятидоларівки, обидва золотих зливки та найціннішу іноземну валюту Пасовський поклав до торбинки, повісив її на шию й застебнув сорочку. Й у цю мить з усмішкою згадав, що саме так переховував свої скарби той ювелір з Волі, якого пограбував Оператор.