Світлана Талан - Просто гра

Латиш стиснув кулаки, так що на них кісточки побіліли.

– Ти… базар фільтруй! – скрикнув він гнівно і підвівся. – Ніхто, запам’ятай, гнидо, жодного разу не смів звинуватити мене в непорядності!

– А як це називається?! – не вгамовувався Ілля. – Дав – забрав!

– Це не мої хлопці!

– А як ті громили дізналися, що я йду з великою сумою?!

– Якщо клепки в голові немає, то я не винен! Сам ішов?

– Сам! А з ким ще?

– Дурніших за тебе я не зустрічав! Хто в наш час ходить сам вулицями з грошима?!

– Звідки я знав, – вже спокійніше промовив Ілля, – але впевнений, що то справа твоїх головорізів.

– А я впевнений, що ти не знаєш, з ким маєш справу! Я не дозволю паплюжити моє ім’я та звинувачувати моїх хлопців!

Латиш так гепнув кулаком по столу, що всі присутні мимоволі здригнулися.

– А хто ж це тоді був?! – у розпачі вигукнув Ілля.

– Максе, – звернувся Латиш до охоронця, – відведи цього нахабу, і нехай хлопці вправлять йому мізки!

Охоронець заламав Іллі руки за спину і виштовхав за двері.

– Ти бачила його?! – Латиш нервово заходив по кімнаті. – Якась гнида сміє мене звинувачувати! І в чому?! У тому, чого я б ніколи не допустив!

– Що ти з ним збираєшся робити? – запитала Марго, яка стояла тихо й не втручалася в розмову.

– Нехай посидить і добре подумає. Хай зрозуміє, що теліпати дурним язиком я нікому не дозволю. Як він міг навіть подумати, що Латиш піде на підлість за якісь сім штук зелених?!

– Для тебе це невелика сума, для нього – цілий скарб.

– Згоден, але він міг прийти, попросити розібратися, і я б знайшов, хто його перестрів! Я б за три дні знайшов тих бомбил! Але так знахабніти! Це вже занадто! Він перейшов межу! – гнівно обурювався Латиш. – Марго, я поїду, а ти сама роби з ним, що хочеш, але коли повернуся, щоб його тут не було! Нехай смердить деінде, а не тут!

– Добре, любий!

Марго підійшла до чоловіка, обняла його з-за спини й пригорнулася.

– Досить про нього, – промовила вона тихо. – Головне, щоб з тобою все було гаразд.

– Я фартовий! Зі мною не станеться нічого лихого.

– Точно?

– На всі сто відсотків! А ти, люба, відпочинь, побудь у мами, помандруй, порозважайся. Хлопці лишаються у твоєму розпорядженні.

– Дякую, – промовила Марго стиха. – Я пішла. Що приготувати на вечерю?

– Замов щось у ресторані.

– Ні, сьогодні наш вечір, і я не хочу, щоб у нашій спальні були страви з чужих рук.

– Моя дурненька! – лагідно промовив чоловік.

Латиш поцілував дружину в губи й легенько підштовхнув до виходу. Марго тихо вийшла й причинила за собою двері.

«Вона найкраща», – уже вкотре за сьогодні майнуло в голові Латиша. Для нього Марго була цілим Всесвітом, і без неї він не уявляв свого життя. Коли ж бував у від’їздах, то був повністю впевнений, що вона ніколи, за жодних обставин йому не зрадить. Цього разу було так само.

Марго приїхала до матері Ярослава після його від’їзду. Вона добре ладнала зі свекрухою, що вдавалося далеко не всім. Прибалтійська жінка мала владний характер, і досягти з нею компромісу було нелегко. Ядвіга Армандівна не раз розповідала про те, що не захотіла змінювати своє прізвище, коли одружувалася з чоловіком.

– Сергій наполягав, щоб я взяла його прізвище Добрянський, але я вперлася, як віслюк, – розповідала вона якось Марго, – і таки лишила собі прізвище Добашинскас!

– Як вам вдалося його вмовити? – поцікавилася Марго.

– Я сказала так: якщо кохаєш мене, то маєш чути мене й мої бажання. І чоловік здався! – пояснила жінка. – Найважче було тоді, коли в нас народився Ярик. Сергій хотів, щоб син носив його прізвище, але я, як корінна латвійка, сказала, що він має носити прізвище прибалтійське, а коли досягне повноліття, то має сам вирішити, яке прізвище буде в нього.

– Ярик і досі має ваше прізвище, – зауважила Марго.

– Так. Тоді ми з Сергієм не розмовляли майже два дні! Це було один й останній раз, але дитина нас помирила, – посміхнулась жінка. – Коли Ярик досягнув повноліття, то я запропонувала йому зробити свідомий вибір. Він пообіцяв батькові, що змінить прізвище, але Сергій порадив не нервувати мене. «Врешті-решт, не прізвище робить людину», – сказав він сину. Ярик залишив прізвище, до якого звик. Тепер і ти носиш його.

Марго подобалась Ядвіга Армандівна. Вона завжди, за будь-яких обставин лишалася справжньою пані. Жінка ніколи собі не дозволяла ходити в будинку в засмальцьованому домашньому халаті чи кімнатних капцях. Вона була вже на пенсії, не працювала, але завжди мала гарну зачіску, носила прикраси на шиї та пальцях і обов’язково туфлі на невисоких підборах. Ходила жінка, мов справжня королева, – тихо, граційно, рівно тримаючи спину. Марго любила слухати розповіді свекрухи про колишнє її життя. Зазвичай Марго сідала в широке шкіряне крісло, брала тарелю з печивом, яке власноруч пекла для такого випадку Ядвіга Армандівна, і, неспішно смакуючи випічкою, слухала розповіді жінки…