Олексій Волков - Переможець отримає все

Вона дивилася на Віктора, у саме обличчя — звичайними на вигляд очима. Та ні, не звичайними — дуже гарними, без єдиної вади. І хоч вони не здатні були цупко ловити й фіксувати те, що було перед ними, не вірилося, що такі очі +можуть нічого не бачити.

— Тарас устав на ноги лише за два місяці, та й то не повністю. Я так і не підвелася. Мене ще мучили головні болі. Я ще не адаптувалася у своєму новому темному світі. Немає таких слів, щоб передати весь жах нашого становища. Я… я тоді була впевнена, що він мене залишить. Покине. Ми навіть не були розписані, хоча яке це має значення… А Тарас, одужавши повністю, взявся за моє лікування і зрозумів марність усіх спроб лише за півроку. І тоді ним оволоділа ідея-фікс знайти винуватців цієї пригоди. Але й тут нас чекала невдача. Слідство давно затихло, затерлося, адже ніхто не стукав у їхні двері, ніхто не вимагав знайти винних — нам і нашим родичам було не до того. Шоферів, які того дня переїздили митницю, дійсно знаходили, опитували, але вони, звісно, нічого не казали. У круговерті тих років на пропускному пункті губилися митні декларації тих, хто переїжджав кордон. А можливо, потрібні нам документи загубилися не випадково. І за півроку вже неможливо було встановити водія чорного джипа, який перетнув кордон одразу після нас. На додачу ми зіткнулися з відвертим небажанням органів правопорядку сприяти нам у цих пошуках.

— Мене ніхто нічого такого не питав, — сказав Віктор. — Я б не забув.

— Скоріше за все, до години, коли сталася пригода, ви ще не переїхали митницю. А я… Якби я пам'ятала вашого хижака на плечі, то, звісно, вказала б цю прикмету. Але я забула. Тільки тепер згадала, коли торкнулася ваших плечей. Ось, і Тарас поклявся, що знайде їх, хай би скільки часу і зусиль це вартувало. А для нас почалися сумні дні. Ми оселилися тут, у моєї бабці, на відлюдді, і як могли боролися з долею калік та скривджених. Одного разу — Тарас щодня читав мені газети — я почула про зліт бардів, піснярів у Запоріжжі. Колись Тарас співав… Я забагла, щоб він поїхав. Хотілося якось розрадити кохану людину, яка залишилася мені вірною навіть у такій ситуації. І він поїхав. А там впав у око Войтовичу, який приїхав на конкурс, сподіваючись знайти якусь свіжу родзинку для своїх продюсерських планів. Волею долі цією родзинкою й виявився мій Тарас. Так сталося. А потім на моїх… ні, не очах, що я кажу… але я мала змогу це спостерігати — відбувалося народження Тараса Леми. Я була щасливою. Багато наших проблем канули у воду. Тарас тепер приїжджав рідко, і я це розуміла Ніхто з наших нечисленних сусідів не знав про нього. Раніше в Тараса завжди був такий собі імідж хіпі — довге волосся й темні окуляри. Таким його звикли бачити здалеку. А зблизька ми ні з ким не спілкувалися. Коли він став Тарасом Лемою, то й далі приїжджав сюди в такому вигляді, користуючись перукою. Жодна жива душа не знала, хто насправді приїжджає сюди на сріблястому джипі. Я слухала всі його концерти, була в курсі його злетів до найменших подробиць, навіть знала всіх його коханок… хоча, про це вже казала.

Вона дійсно виглядала зараз гордовитою і вдоволеною.

— А про наступне я дізналася не одразу. Тарас, купивши цю машину, вступив до клубу джиперів — найкрутіших і найгрошовитіших, які не мають куди подітися з нудьги. Там і шліфував навички їзди на джипі по бездоріжжю. А потім у нашому гаражі з'явився інший джип — чорний. Якось я потрапила туди. І коли торкнулася машини — відчула жах. Сліпі — вони вчаться «бачити» без очей, ви знаєте. Я об’їхала його навколо і спати вже не могла. Тарасові довелося повернутися терміново. «Якого кольору ця машина?» — запитала я, щойно він став на поріг. Хоча, звісно, я вже це знала. «Що ти надумав?» — це було моє друге запитання.

Вона замовкла надовго. Тепер на її гарному обличчі відбивався розпач. Згадувати це, вочевидь, було важко.

— Він давно вже встановив особи людей, які гнали машини того дня через чопську митницю. Гроші, яких тепер не бракувало, зробили все. Їх було шестеро. Тарас зникав час від часу між концертами, що Войтович і його штат сприймали як примхи новоствореної зірки, і Тарас підтримував імідж такого собі свавільного «золотого хлопчика». Тим часом він виловлював їх поодинці, у сутінках та на самоті, й лякав чорним джипом.

Віктор був вражений. Навіть у нього — людини, якій довелося побачити в житті багато жахливого та жорстокого, — від цієї розповіді волосся на голові стало дибки.

— Ти що, свідомо вирішив перебити всіх поодинці? І винних і невинних? Усіх підряд?