Олексій Волков - Переможець отримає все

Протаранивши кущі, він вискочив на поле. Рівнина, поросла дрібними ялинками, простягалася далеко, а поруч, справа, в низині, розкинулося невеличке село. Поле здавалося таким, що могла б їхати будь-яка машина — мерзле, безсніжне. Тому шлях лежав тільки до села, що примостилося в яру. Постріли вдарили від крайніх дерев, коли він уже зникав у ялинках, які ледве сягали грудей. Віктор зігнувся й кинувся убік, забираючи до хутора. Свиснуло зовсім поруч. Та, що пробиває залізничну рейку. А вони бігли й чесали навмання по ялинках, у яких заховався зухвалець, що зумів «кинути» таку круту команду.

Зараз його побачать ще раз, коли поверне до кривої огорожі, зробленої з букового гілля. Наступна черга вдарила тоді, як перестрибував її. Впавши, він заїхав під гілки яблунь, скочив і, продершись через чиюсь занедбану садибу, побіг замерзлою грязюкою вулиці. Перекошені паркани дерлися догори. Вискочивши до одного, найнижчого, Віктор перевалився на той бік і майнув у зарості будяків уздовж городу. Більше не стріляли. Хоча, напевно, з гори його бачать.

Село дійсно виявилося невеликим і якимось завмерлим. Лише одна баба в хустці провела втікача здивованим поглядом. А коли Віктор вибіг за межу городів, то побачив їх обох — стрільців. Один виглядав товщим і відчутно відстав, зате другий, той, що з автоматом, біг досить справно. Їм довелося зробити гач, аби минути село, оскільки обидва бачили, що переслідуваний уже вискочив на другий бік. Передній припав на одне коліно.

Він бив короткими чергами по два-три. Одного разу куля спорола мерзлу ріллю під ногами Віктора, навіть ударило грудками. А другий — було добре видно — зупинившись зовсім, говорив по мобільному. «Кличте, хлопці, підмогу, кличте…»

Груддя ріллі скінчилося. Тепер, принаймні, його не дістануть на колесах, хіба що мають ще одного «Хаммера». Той, з автоматом, біг за ним, другий дерся на схил до крайніх хат. Віктор зрозумів, у чому річ. Унизу не тягнув мобільний, і цей, гладший, побачивши, що переслідування на своїх двох йому не під силу, вирішив принести бодай якусь користь, спрямувавши увесь натовп, що, цілком зрозуміло, втратив орієнтацію в незнайомих місцях, туди, куди належить. Тим часом у селі здійнявся жахливий гавкіт. Здавалося, показилося все — прив'язане й неприв'язане. Очевидно, туди вже влетіла й чужа зграя — та, що йшла його слідом. От би… собачі розборки були б тут такими доречними!

Він більше не стріляв — той, що біг позаду. Гладкий відстав безнадійно, решта погубилася. А де пси? Може, їх узагалі немає — усе намалювала його уява? Віктор дозволив собі озирнутися ще раз на пагорбі. Кроків за триста позаду був його ворог. А попереду, дуже далеко височіли башти елеватора. Це вже українська територія. Але як далеко! І йому потрібно північніше. Усе правильно — там Суржани, біля яких на покинутому хуторі стоїть машина. Із цими обнадійливими думками він виліз на наступний пагорб.

Його переслідувачу вдалося скоротити відстань, але не це було найгіршим. Далеко, на горі, звідки простягався їхній шлях, майнуло три силуети — навіть дрібні цятки, але Віктор зрозумів — це собаки. Ось вони вже зникли, адже схил заріс високою травою. Все-таки пси. Від них не втечеш.

Віктор зупинився і припав на одне коліно. А той, з автоматом, продовжував бігти на нього. Скільки ще? Двісті кроків… Сто п’ятдесят… Ще трохи… Зараз… І він побіг — не від озброєного хлопця, а поперек. Ну! Той приклав автомата й цілив. Важко влучити в рухому ціль, коли твої легені намагаються хапнути якомога більше повітря. Це були одиночні постріли. А Віктор завернув, роблячи зигзаги. Все! Цей хлопака мусив таки витягти магазин і глянути, щоб переконатися, що він пустий.

Він схопив зброю зручніше, поперек, і приготувався до зустрічі. Схоже, десантний штик-ніж у руках Віктора не справив на нього хтозна-якого враження. Але про які враження може йтися, коли двоє стоять за кілька кроків одне від одного, важко дихаючи? Ворог усе-таки встиг озирнутися й побачив пса. Найпершого, який також випередив усіх. Доберман мчав, роззявивши пащу й розкидаючи зі слиною важке гарчання. Віктор стрибнув на переслідувача першим, вдаривши ногою по його колінах, одночасно затуляючись руками від удару автоматом. Той таки не зумів ухилитися й опинився на землі, скрикнувши й накриваючи собою Віктора, який наступним ударом обома ліктями вже збивав набік важку зброю разом із його руками. Наступної миті ніж Віктора чиркнув по ньому. Скрик вихопився сам. Він намагався відсторонитися й уже не наносив удари автоматом — лише хотів затулитися ним.