Олексій Волков - Переможець отримає все

Вони стріляли по колесах — усі, хто встиг повилазити з цього понівеченого металобрухту, коли добре зіжмаканий джип злітав зі схилу вниз. Віктор не одразу зорієнтувався, куди це він летить. Швидкість була божевільною, а схил — крутим. Машину підкидало на нерівностях… Він не перекидався якимось дивом! Відгалуження дороги, на яке так і не потрапив, залишилося зліва позаду, і по ньому вже їхала машина паралельно його курсу. Там теж хтось чатував! Напевно, один із тих, хто рухався попереду, з’їжджав на кожне відгалуження як в один, так і в другий бік, куди, цілком імовірно, міг звернути й Віктор. Таким чином, шлях йому перекривався гарантовано. О-о… вони добре налагодили справу…

Надія втекти бездоріжжям розтанула, навіть за відсутності тепер «Хаммера». Джип кидало з боку в бік — очевидно, колеса таки постраждали, але поки це було можливо, належало їхати — якомога далі від них. Несподівано попереду почався підйом, порослий кущами, і звернути можна було тільки в бік дороги, якою вже їхали аж три машини. Черга пролунала, коли він вивалювався з джипа. Його переслідувачі бігли і стріляли. Посипалося скло бокових вікон. Тепер Віктор був, наче на стенді. Кущі виявилися дрібними й рідкими, а бігти довелося вгору. І, кидаючись із боку в бік, він долав схил, благаючи оту свою долю, яка невідомо чи існувала взагалі. Як же потрібно було, щоб усі ті кулі обминули саме зараз! Уже потім — як станеться. А зараз…

А стрілянина стояла несамовита. Віктор не сумнівався, що схил уже обходять збоку, а, можливо, і з обох. Скільки часу минуло? Достатньо, щоб хлопці «серйозного» встигли ломанути системи того фонду. Тож козиря у вигляді шифру від сейфа, скоріш за все, вже немає. Тільки б не прострілили ноги. Тільки по прямій. А байраки, що почалися на протилежному схилі, по прямій бігти якраз і не давали. Майнула думка сховатися. Ні, все прочешуть. Псів приведуть. Усе зроблять, аби зловити. Ще один байрак він якось переліз. Тут уже починався справжній ліс. Повалені дерева лежали поперек яру, і це забрало дорогоцінні хвилини. А наступний виявився таким, що тільки влізь, а чи вилізеш — невідомо. На дні плюскала вода, текло джерело. А може, й річка — він не бачив. Довелося перелазити у сприятливішому місці. Тепер уже не було сумнівів, що його обійшли. Що ті, хто його шукає, вже десь попереду. Тому він рухався дедалі обережніше, прислухаючись, чи не захрустить гілля. Скільки їх? Хоч би скільки було, усі — і ті, що залишилися неушкодженими після зіткнень на дорозі, — зараз тут. Поруч. А можливо, вже підтягуються нові сили, перекривають весь квадрат. Віктор тримав курс на схід. Вийти з цієї облоги — й до кордону, який доводилося переходити нелегально не один раз, до того крайнього хутора, де чекає машина.

Він розпластався за поваленим деревом, оскільки почув їх першим. Переслідувачі хрускотіли гіллям, наближаючись, і, здавалося, минали його. Троє. Віктор завмер, скосивши очі. Двоє пішли стороною, а третій зупинився кроків за двадцять по той бік дерева. Ніж уже давно був у його руці, великий палець торкався зубців пилки. Не дихати… Цей третій пройшов зовсім близько. Пощастило. Кроки стихли — пішли углиб масиву, звідки прибіг Віктор. Уперед!

Він просувався короткими перебіжками, подовгу прислухаючись, і намагався триматися гущавини, не йти по відкритому, аби не бути підстреленим тим, хто, можливо, помітить його першим. А потім десь унизу почувся звук мотора машини. Їхали далеко, очевидно, якоюсь польовою або лісовою дорогою. Голоси! Голоси лунали з іншого боку. Здавалося, їх кишіло у лісі. А потім… Як відчував, що таке можливо! Гавкіт був далеким, очевидно, псів спустили з того місця, де застиг встромлений понівеченим капотом у кущі його «Черокі». Ще б пак — ці люди передбачили все. Напевно, псів везли у якійсь із машин, не інакше, і зараз вони вже мчать його слідами.

От коли настав час ризикувати серйозно. Обравши найгустішу ділянку, Віктор побіг. Якнайшвидше видертися з оточення — це єдиний шанс. Тут важче влучити. Він мчав, не переймаючись питаннями тиші у цьому зимовому, на щастя, безсніжному лісі. Тепер — будь-що-будь. Ховатися більше немає сенсу. Намагаючись тримати напрямок на схід, він долав байраки, лощини, слідкуючи ретельно за диханням, адже бігти, дасть Бог, доведеться ще довго.

І все-таки нарвався. Луною розкотилася черга в завмерлому лісі. Посипалося з дерев, а він лише зігнув плечі, додаючи швидкості. Друга черга вдарила звідкись іззаду — той самий, просто Віктор уже встиг його минути. Давно забуте відчуття — як це воно, коли стріляють по тобі… Навздогін ударило кілька одиночних — напевно, інший був озброєний пістолетом. А попереду майнув край лісу. І якби не пси позаду, не варто виходити туди. Та хіба тепер є вибір?