Олексій Волков - Переможець отримає все

— Окрім хіба що півмільйона, — їдко зауважив «серйозний».

— Що таке «півлимона» порівняно з…

— Ну, гаразд. Хоч би хвилин двадцять протримався.

— Протримається, — у голосі Павловича не чулося особливої впевненості. — Крутий парубійко. Цей напролом ітиме. Хіба де одразу вліпиться — тоді все дарма…

— У Варшаві мусить бути все чітко, — сказав «серйозний».

— Аби Муртаз не запідозрив нашу роль у цьому… шоу…

Крива посмішка Павловича бачилася Віктору зараз дуже реально.

— Не запідозрить, — напарник Павловича відкрив «бардачок» і щось витяг звідти, щось складав у поліетилен або, навпаки, виймав. — Не бійся, не запідозрить. Він тупий. Та й ми чисто спрацювали… Не мандражуй. Ти ще уяви, що орел твій запідозрить…

— А що робитимемо, як раптом вискочить?

— Хто вискочить?

— Ну… Вітько. Хлопець не промах. Чого не буває…

— Гмм… Ну ти мрійник-романтик… Ну то що… «Закажемо». Тут двох думок бути не може. Ми й менш інформованих свідків прибрали, а цього лишати зовсім безглуздо. Щойно все закрутиться — про всяк випадок направимо когось на його «хазу» — нехай почергує там кілька днів, а то й тижнів.

— Н-да… — прокректав Павлович. — Воно-то так. Раз не підчистиш, два — потім самому смаженим запахне, там, де не ждеш.

— Отож-бо й воно. Ну де цей твій каскадер… Чого тягне? Перед смертю не надишешся…

— Їдьмо зразу на Варшаву, — запропонував Павлович. — Боюся я, щоб без нас там хлопці все по-своєму не зрозуміли.

— Їдьмо-їдьмо, — відповів напарник. — Але я хочу на власні очі побачити, як він з банку вийде. Ні! Як сяде у джип.

— А куди подінеться? — не зрозумів старий. — Ніхто його в банку не чіпатиме. Та й у нього немає іншого виходу. Шкода хлопця, але… куди подінешся?

— Жалісливим ти став, — мовив «серйозний». — Старість, напевно. Та знав би цей твій ковбой, що тільки ми двоє шаримо про його участь у цьому, — зараз нас чик! І не жалів би.

— Тьху! — визвірився Павлович. — Сплюнь! Розпатякався, їдьмо до Варшави.

— Ні, я подивлюся, — стояв на своєму напарник. — Не бійся. Станемо з другого боку, зайдемо до піцерії — з вікна все буде видно. А тоді — щойно він з банку вийде — вшиваємося.

Те, що довелося почути далі, вже не мало ніякої цінності. Кинувши диктофон до внутрішньої кишені куртки, Віктор глянув на годинник. Минуло двадцять п’ять хвилин, і зараз, не гаючи ні секунди, належало приймати рішення. Зараз він ще звичайний перехожий, який просто зайшов до банку у своїх потребах — такий, як десятки інших, які товклися тут, заходили й виходили. Поки що він не став ціллю для тих, хто тільки й очікує, коли хтось звернеться за тими загадковими документами. А тут, зовсім поруч, сидять двоє людей, які вирішили його долю, принаймні, вважають, що вирішили. Спасибі тобі, Ірино. Спасибі за цей випадковий подарунок, що виявився зараз таким доречним.

Він так і не підійшов до жодного віконця. А коли вже підводився, біля нього зупинився банківський службовець, запитавши, чи не бажає чогось клієнт.

— Я повернуся, — відказав ламаною німецькою Віктор. — У вас можна зробити грошовий переказ?

— Так, звісно.

Тепер належало все робити максимально швидко та чисто. Вивернувши на другий бік куртку без вивороту й одягнувши спортивну шапочку, яку досі тримав у кишені, Віктор вийшов з дверей банку і рушив, шукаючи відгалуження нової вулиці вправо. Вуличка дійсно відходила, точніше, провулок. І перш ніж прочитати вивіску піцерії, він побачив «Ніссан». Напевне, господарі його їли піцу, спостерігаючи за джипом. Принаймні, отой «серйозний». А де Павлович? З ним чи в машині?

Довелося обійти машину ще одним, паралельним провулком. До піцерії саме заходила група людей. Віктор зумів побачити компаньйонів біля протилежних вікон. Піцерія була прохідною, і вони примостилися там, де добре проглядався джип, залишений для Віктора. Навіть двері банку можна було розгледіти, але його час від часу закривали машини, що снували вулицею. Спокійний вигляд компаньйонів свідчив, що його на виході не засікли.

Дверцята «Ніссана» були зачиненими — вони увімкнули центральний замок. Залишалося тільки стати біля входу й чекати. Чекання затяглося надовго. Очевидно, ті двоє ніяк не хотіли повірити, що Віктор кудись подівся, і зараз стояли та думали, яка ланка з їхніх розрахунків не спрацювала й чому. Адже після отримання документів та грошей Віктора з банку не мали випустити просто так.

Обидва з'явилися за півтори години — судячи з усього, чекати вони більше не могли. На обличчі Павловича, яке вдалося побачити збоку через скло відчинених дверей, усі емоції відбивалися чудово. Пискнула сигналізація, чоловіки одночасно відчинили дверцята машини, сіли. А перший крок Віктор зробив лише тоді, коли вуха почули клацання дверцят. Доля секунди знадобилася для того, щоб рвонути дверцята й заскочити з розгону на заднє сидіння «Ніссана» — на «своє» місце. «Серйозний»… Наскільки він серйозний? Ця думка все-таки промайнула десь на задвірках свідомості, адже пальцям його правої руки не потрібна була команда зверху, щоб отримати в захват ручку штик-ножа, який весь час був у рукаві.