Олексій Волков - Переможець отримає все

— Що ж нам — вийти? — обурився Павлович.

— Я можу вийти сам.

— Гуляй, — мовив до Віктора. — Он на тій лавочці поговори. А ми почекаємо. Тільки недовго.

— Двадцять хвилин, — сказав Віктор, підсуваючи ногою під переднє сидіння увімкнутий диктофон — подарунок Ірини, який, як гадав раніше, ніколи йому не знадобиться. От і знадобився. Ризик був величезний. Віктор знав, що динамік звукового пристрою може зреагувати на сигнал, якщо, припустімо, комусь із них заманеться зателефонувати по мобільному. Звук у диктофоні був скручений на мінімум, проте… Що буде потім, важко уявити.

Він присів на лавочку в якомусь сквері на протилежному боці вулиці. Була суха погода з невеличким морозцем. Відблискували чорним тоновані вікна машини, в якій сиділи двоє його чи то партнерів, чи то рятівників, чи то убивць… Тільки не мліло усередині від цих припущень. Не мліло чомусь і від того, що тримав у руці телефон, збираючись натиснути останню кнопку.

Зоряна взяла трубку одразу.

— Доброго дня. Це Віктор.

— Так, слухаю тебе. Я чекала на дзвінок…

— Слухайте уважно. — Віктор зібрався з думками, щоб викласти їй усе, що вважав за потрібне, й нічого не забути. — Вам потрібно виїжджати вже. Просто зараз ідіть до майстра по ремонту машин Петра Попадинця. Він живе майже на виїзді з міста в моєму напрямку. Спитаєте, його всі знають. У нього візьмете гроші — тридцять тисяч доларів. Це на дорогу і дрібні витрати. І просто зараз вирушайте до госпіталю. Грошей не декларуйте — з довідкою про лікування Олега в німецькій клініці вас на митниці не перевірятимуть. Поки ви дістанетеся до Мюнхена, решта грошей вже буде там. Ви зрозуміли?

— Зрозуміла… але… просто зараз?

— Так, зараз. І прошу вас, не діставайтеся до Польщі через Чоп. Будь-яким іншим шляхом.

— Добре… — тільки й мовила вона. — А… що це все означає?

— Те, що ваша справа успішно вирішується, і Олег скоро буде здоровим. Я щиро вам цього бажаю. Усе буде гаразд.

Вона вочевидь не знала, що відповісти — таким очікуваним і водночас несподіваним виявився цей дзвінок. Зоряна розуміла, що потрібно щось сказати, але в голові все так перемішалося… А близькість дива, в яке важко було повірити, взагалі віднімала мову.

По-своєму зрозумів це Віктор. Бажання говорити з ним ніколи не було в цієї жінки. Якби вона могла відчути, що кілька тихих слів, узятих від серця, здатні влити у нього те, що допоможе подужати украй ризикову справу! Якби могла знати, що від успішного вирішення цієї справи так сильно залежатиме життя її Олега! Можливо, і спромоглася б на щось у відповідь — щось, здатне викликати в її рятівника бодай криву посмішку. А так —…

— Ви все зможете, — сказав їй Віктор. — Не хвилюйтеся. Бажаю вам щастя.

Він поклав телефон поруч із собою на лавку й замислився. Зараз буде ще один дзвінок — Франкенштейну. Після цього — у вир невідомості. Туди, де вже не марилася ніяка доля.

— Всі справи вирішив? — невдоволено запитав Павлович, коли машина рушила.

— Всі — за ціле життя не вирішиш.

— Ну-ну…

За кілька хвилин вони припаркувалися. Це був наче центр міста.

— Ну, давай… — Павлович повернувся до нього. — Удачі тобі.

— І вам того ж.

Не озираючись, Віктор звернув за ріг і рушив уперед, рахуючи квартали. Невисокі сходи якраз на «зрізаному» розі будинку вели до банку. Джип «Черокі» стояв за квартал. Хвилювання, що виникло від повітря, яке двері прогнали перед його обличчям, було якимось новим, незнайомим. І Віктор зрозумів, чому. Тоді йшлося виключно про його життя, яке він не надто цінував і за яке чіплявся впродовж цих нелегких випробувань, як і належить кожній живій істоті. Зараз ішлося про інше. На шальці терезів тепер лежало те, чим він завжди дорожив найбільше. Від нього й тільки від нього залежало, що станеться в найближчому майбутньому з найкращою у світі жінкою — тією, що залишалася найдорожчою. Байдуже, що на якийсь час — аби не заважало роботі — він примусив себе забути її ім’я.

Звичайне банківське приміщення. Сходи на другий поверх, охоронець у кутку. Там — основний зал. Віктор піднявся вгору, присів за столик під стіною — де було вільно — й увімкнув диктофон, аби тільки було чути. Динамік лише порипував — і все. Тиша. Не треба було покладати надії на таку примітивну хитрість, на те, що ці двоє «вовків» розкриють перед ним свої секрети. Та геніальне часто буває простим. Першим озвався «серйозний»:

— Ну, що? Потягне твій орел?

— Як він не потягне — то хто тоді? — Віктор майже уявляв міміку старого хитруна, який вимовляв це. — Та ми однаково нічого не втрачаємо.