Олексій Волков - Переможець отримає все

Нарешті замок клацнув, і Зоряна, склавши парасольку, вскочила в салон і зачинила дверцята.

— Дякую, що став… — стираючи краплі з обличчя, тихо промовила вона.

— Добрий вечір, — відчуваючи, як стає чужим власний голос, мовив Віктор.

— Добрий вечір.

Вона поставила пакет та сумочку на коліна й поправила волосся, а складену парасольку примостила в куточку поряд із сидінням, щоб вода стікала з неї на гумовий килимок. Усе це Віктор бачив навіть не боковим зором — швидше, просто відчував. Так, як уміють дихати жаби — не лише легенями, а всією поверхнею шкіри. Гідне порівняння — адже чимось на кшталт жаби він і був для неї. Тобто повітря він умів вдихати лише грудьми, а от Зоряну… Тому й бачив усе, не дивлячись туди, куди було назавжди заборонено.

— Ой, на підлогу натече… — наче вибачаючись, розгублено мовила вона.

Віктор не відповів нічого.

Витиснувши газ, він набрав швидкості і полетів нічною трасою. Їхати залишалося кілометрів зо сто, які можна пролетіти менш ніж за годину. Проте думки в голові спліталися, відволікаючи від мокрої дороги, по якій періщив дощ, а погляд наче тягло вбік, направо. Така їзда була вкрай небезпечною і, відчувши це, Віктор скинув газ. Машина пішла повільно. І водночас якось заспокоїлися думки та емоції.

Цю годину треба просто перетерпіти. Перебути. Що вдієш… Принаймні, він не зробив їй нічого лихого. Якби сидіти поруч із ним було для неї гірше, ніж стояти під дощем, вона би просто залишилася там. Отож, цей варіант виявився для Зоряни кращим. А сам він… Він уже звик бути для неї неприємною, навіть бридкою істотою й усвідомлювати це. Не вперше.

І несподівано Віктор відчув якусь цілком конкретну незручність. Річ була ось у чому: цілий день довелося товктися по ринку, вдень стояла спека, і тіло, безперечно, було несвіжим. Напевно, з такої близької відстані від нього неприємно пахло. Звичайний, здавалося б, запах поту, але його поту. З відстані півметра, навіть менше. Годину вона боротиметься з огидою, бо потрібно додому, де чекає дитина. За це вона згодна перетерпіти. Віктор згадав, як прокидався сьогодні зранку. Голився. А чи користувався дезодорантом? Ні. Лише вмився.

Відчуття стало нестерпним. Повільно скинувши швидкість, Віктор з'їхав на узбіччя. Машина зупинилася. Зараз вона запитливо і, можливо, занепокоєно гляне на нього. Зараз. Як це зробити?

— Щось сталося?

Добре, що допомогла…

— Прошу Вас пересісти назад.

Він був переконаний, що оце «Вас» вимовляє саме з великої літери.

— Для чого?

— Мені незручно їхати.

Пауза тривала кілька секунд, а потім Зоряна швидко вийшла, не розкриваючи парасольки, і влаштувалася на задньому сидінні. За мить до цього Віктор потяг звідти свою куртку і, не заглушуючи мотора, виліз з машини. Дощ і не думав зменшуватися. Він обійшов машину і, відкривши багажник, жбурнув туди куртку, а потім розстебнув і зняв штани. Там само опинилися й черевики.

Напевно, водії та пасажири усіх без винятку, нехай нечастих за такої негоди машин, здивовано витріщалися на чоловіка, який мився у самих плавках під дощем на узбіччі дороги. Скоро його почали бити дрижаки. Він сяк-так витерся майкою і, вскочивши у штани, черевики та куртку, за мить уже був на своєму місці. З волосся стікало. Обігрів довелося увімкнути на повну потужність і, рушаючи з місця, Віктор відчув, що зігріється не одразу. Але з'явилося полегшення.

Тепер її дорога не буде настільки неприємною, як десять хвилин тому. Обоє мовчали, що було цілком логічно, адже все, що вони могли сказати одне одному, давно сказано. Ніхто з них не змінив власної думки, ніхто не міг додати нічого свіжого.

Так і їхали. І жоден з них не підозрював, що ці надзвичайно довгі для обох хвилини — саме той момент, упродовж якого обоє ще мали шанс змінити власну долю. Він — якби наважився запитати, що робила вона в такий пізній час у незнайомому місті, а вона — якби спромоглася відповісти на це запитання правдиво. Тоді, можливо, Доля просто зараз здійснила б цей поворот, який однаково змушена буде зробити потім, можливо, далеко в ненайзручніший час, дещо інакше вписавшись у хаос буття.

Вони так і не промовили нічого. До тої самої хвилини, поки машина не зупинилася перед дверима будинку, де жила Зоряна.

— Дякую, що підвіз, — промовила вона, відчиняючи дверцята і стаючи однією ногою на мокрий асфальт.

— Пробачте, що це виявився я, — відповів їй Віктор.

Вона забарилася лише на мить. Саме тоді, коли упіймала зміст кинутої ним фрази. Затримка була миттєвою, наче Зоряна щось таки хотіла сказати, але потім зачинила дверцята і зникла в під’їзді двоповерхівки. Шини скреготнули по асфальту, висловлюючи цим нестерпним для вуха звуком те, що передати словами неможливо. То ж не дивно, що воно й тепер залишилося поза межами розуміння цієї жінки, єдиної в цілому світі жінки на ім’я Зоряна.