Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Морелль пішов у своїх міркуваннях далі. А чи не могли цифри означати щось інше? Ну, наприклад, автомобільні номери 60-х років включали літеру з назви лена і п’ять цифр — знову глухий кут.

Потім комісар облишив цифри і зосередив увагу на іменах. Він навіть склав список усіх мешканок Хедестада, що мали імена Марі, Магда і Сара, а також людей, що мали ініціали «РЛ» і «РЯ». В цілому вийшло триста сім чоловік. Серед них двадцять дев’ять чоловік були якось пов’язані з Харієт; наприклад, одного хлопця, який разом з нею вчився в дев’ятому класі, звали Роланд Якобсон, тобто ініціали «РЯ» йому підходили.

Проте вони були знайомі ледь-ледь і зовсім не спілкувалися після того, як Харієт перейшла до гімназії. І до того ж хлопець не мав ніякого відношення до вказаного номера телефону.

Загадка телефонної книжки так і залишилася нерозгаданою.

Четверта зустріч з адвокатом Б’юрманом не належала до планових: Лісбет Саландер була змушена з ним зв’язатися.

На другому тижні лютого її ноутбук загинув у результаті нещасного випадку, такого безглуздого, що їй з розпачу хотілося когось убити. Саландер приїхала на зустріч до «Мілтон сек’юриті» велосипедом і в гаражі закотила його за стовп. Коли вона поставила заплічник додолу, щоб дістатися до велосипедного замка, якийсь темно-червоний «сааб» здав назад. Вона стояла до нього спиною і не побачила небезпеки, доки не почула хрускіт. Водій автомобіля нічого не помітив і спокійно виїхав з гаража.

У заплічнику був її білий ноутбук «Еппл ай-бук-600» з жорстким диском обсягом 25 гігабайт і з RAM-диском у 420 мегабайт, виготовлений у січні 2002 року і забезпечений чотирнадцятидюймовим екраном. На момент купівлі він був останнім словом техніки фірми «Еппл». Свої комп’ютери Лісбет Саландер завжди оснащувала останніми, а іноді й найдорожчими деталями — комп’ютерне забезпечення було в неї за великим рахунком найбільшою статтею витрат.

Відкривши заплічник, вона побачила, що кришку комп’ютера зламано. Саландер устромила сітьовий шнур і спробувала запустити пристрій, проте той не подавав ані найменших ознак життя. Вона віднесла те, що вціліло, до майстерні Тіммі на Бреннчюркаґатан, сподіваючись, що хоч якусь частину жорсткого диска удасться врятувати. Трохи подлубавшись, Тіммі похитав головою.

— Вибач. Безнадійно, — констатував він. — Тобі залишається тільки організувати пишний похорон.

Втрата комп’ютера пригнічувала — протягом року вони з ним чудово ладили, — але катастрофою ще не була. Вдома у Лісбет були резервні копії всіх документів, а також старіший стаціонарний «Мак Джі-3» і ще куплений п’ять років тому ноутбук «Тошиба ПК», якими цілком можна було користуватися. Але їй, чорт забирай, потрібний був швидкий і сучасний комп.

Легко здогадатися, що її цікавив найкращий варіант: «Еппл пауербук Джі-4/1.0» в алюмінієвому корпусі, який щойно з’явився, з процесором «Пауер ПК-7451» і «Алтівек вілосіті інджин» на 960 мегабайт і жорстким диском у 60 гігабайт. До нього додавалися гарнітура «Блю тус» і вбудований CD- і DVD-плеєр.

Цей ноутбук, перший у світі, мав сімнадцятидюймовий екран з графікою NVIDIA і роздільною здатністю 1440 на 900 пікселів, яка приголомшувала прихильників «ПК» і перевершувала те, що було на ринку.

У світі «комп’ютерного заліза» він був усе одно що новітня модель «роллс-ройса» серед автомобілів. Але по-справжньому Лісбет Саландер уразило те, що клавіші підсвічувались ізсередини і, отже, літери було видно навіть у цілковитій темряві. Це ж так просто, чому ніхто не додумався раніше?

Це була любов з першого погляду.

Ноутбук коштував тридцять вісім тисяч крон плюс ПДВ.

А ось це вже становило проблему.

Вона все-таки залишила замовлення у фірмі «Макджізас», де зазвичай купувала техніку і тому мала чималу знижку. За кілька днів Лісбет Саландер прикинула свої можливості. Страховка за комп’ютер, що став жертвою нещасного випадку, покривала значну частину вартості нового, але їй все одно не вистачало вісімнадцяти тисяч крон. У бляшанці з-під кави вдома у Лісбет було приховано десять тисяч крон, щоб завжди мати під рукою готівку, але цього було мало. Вона згадала адвоката Б’юрмана лихим словом, але, хоч як це було гидко, зателефонувала своєму опікунові і пояснила, що їй потрібні гроші на непередбачені витрати. Б’юрман відповів, що протягом дня в нього немає на неї часу. Саландер сказала, що виписати чек на десять тисяч крон забере в нього двадцять секунд. Він заявив, що не може видавати гроші без достатньо вагомих підстав, але потім поступився і, трохи подумавши, велів їй прийти по закінченні робочого дня, о пів на восьму вечора.