Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— У цьому ви, можливо, маєте рацію, — незацікавленим голосом відповів Мікаель. — Аніто, ви були в кімнаті Харієт того дня. У мене є доказ, фотографія, на якій вас видно. Через кілька днів я повідомлю про це Хенрікові, і тоді йому доведеться розбиратися з цим звідти. Чому б вам не розповісти мені, що сталося?

Аніта Ванґер підвелася.

— Зараз же покиньте мій будинок.

Мікаель теж підвівся.

— Добре, але рано чи пізно вам доведеться зі мною поговорити.

— Мені нема про що з вами говорити.

— Мартін мертвий, — багатозначно сказав Мікаель. — Ви ніколи його не любили. Я думаю, що ви переїхали до Лондона, щоб уникати зустрічей не тільки з батьком, а й з Мартіном. Це означає, що ви теж були в курсі, а розповісти вам могла тільки Харієт. Річ лише в тому, як ви скористалися своїм знанням.

Аніта Ванґер, грюкнувши, зачинила за ним двері.

Звільняючи Мікаеля від мікрофона, що був у нього під сорочкою, Лісбет Саландер усміхнулася із задоволеним виглядом:

— Вона підняла слухавку через тридцять секунд після того, як зачинила двері.

— Код країни — Австралія, — доповів Трійця, опускаючи навушники на маленький робочий столик в автофургоні. — Погляньмо, що це за район.

Він застукав клавішами свого ноутбука.

— Так, вона телефонувала на номер у місті Теннант-Крік, на північ від Аліс-Спрінґс у Північній території. Хочете послухати розмову?

Мікаель хитнув головою і спитав:

— Котра зараз в Австралії година?

— Близько п’ятої ранку.

Трійця запустив цифровий програвач і приєднав його до звукопідсилювача. Мікаель почув вісім сигналів, перш ніж на іншому кінці підняли слухавку. Розмова йшла англійською.

— Привіт. Це я.

— Мм, я, звичайно, рання пташка, але…

— Я збиралася зателефонувати вчора… Мартін мертвий. Позавчора загинув у автокатастрофі.

Мовчання. Потім почулося щось подібне до відкашлювання, яке можна було витлумачити як схвалення цієї новини.

— Але у нас проблеми. Огидливий журналіст, якого найняв Хенрік, тільки що приходив до мене. Він запитує про те, що сталося в шістдесят шостому році. І очевидячки щось знає.

Знову мовчання. Потім пролунала команда:

— Аніто, клади слухавку. Нам якийсь час не можна спілкуватися.

— Але…

— Пиши листи і розкажи, що трапилося.

Розмова обірвалася.

— Тямуща дівка, — сказала Лісбет Саландер із захопленням.

Вони повернулися до готелю ближче до одинадцятої вечора. Адміністратор допоміг їм замовити квитки на найближчий рейс до Австралії, і за кілька хвилин у них уже були місця на літак, що вилітав наступного дня о 19.45 до Канберри, Нового Південного Уельсу.

Залагодивши всі справи, вони роздяглися і попадали в ліжко.

Лісбет Саландер потрапила до Лондона вперше, і вони використали першу половину дня для прогулянки від Тоттнемкорт-роуд до Сохо. На Олд-Комптон-стрит вони зупинилися і випили каву латте. Близько третьої години вони повернулися до готелю по багаж. Поки Мікаель оплачував рахунок, Лісбет увімкнула свій мобільний телефон і виявила, що їй надійшло повідомлення.

— Драґан Арманський просить подзвонити.

Вона скористалася телефоном на ресепшен і подзвонила своєму начальникові. Мікаель стояв трохи віддалік і раптом побачив, як Лісбет обернулася до нього із закляклим обличчям. Він миттю опинився поряд з нею:

— Що?

— Померла моя мати. Мені треба їхати додому.

У Лісбет був такий засмучений вигляд, що Мікаель обійняв її, але вона відштовхнула його від себе.

Вони взяли собі каву в барі готелю. Коли Мікаель сказав, що анулює замовлення квитків до Австралії і полетить з нею до Стокгольма, вона замотала головою:

— Ні. Кинути роботу зараз ми не можемо. Але ти вирушиш до Австралії сам.

Вони розсталися перед готелем, сівши в автобуси, що прямували до різних аеропортів.

З Канберри Мікаель долетів до Аліс-Спрінґс місцевим літаком. Це було для нього єдино можливим, щоб прибути туди вже надвечір. Далі в нього був вибір: або зафрахтувати літак, або взяти напрокат авто і ним подолати чотириста кілометрів — решту шляху на північ. Мікаель обрав останнє.

Незнайомець, що підписався Ісусом Навіном і входив до таємничої міжнародної мережі Чуми чи, можливо, Трійці, залишив для Мікаеля конверт в аеропорту Канберри на стійці інформації.

Номер телефону, з якого дзвонила Аніта, належав якійсь фермі Кочран. У короткій цидулці інформації було значно більше. Йшлося про ферму з розведення овець.