Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

— Таке не можна замовчувати.

— Я не пропоную це замовчувати, а хочу, щоб ми з Мікаелем залишились осторонь. Коли ви знайдете ту кімнату, ви зробите власні висновки і вирішите, кому вам захочеться про це розповісти.

— Якщо те, що ви говорите, правда, значить, Мартін викрадав і вбивав жінок… напевно є сім’ї, що перебувають у розпачі тому, що не знають, де їхні діти. Ми не можемо просто…

— Правильно. Але є одна проблема. Тіла відсутні. Можливо, ви знайдете в якій-небудь шухляді паспорти або посвідчення особи. Не виключено, що деякі жертви можна впізнати по відеофільмах. Але вам не потрібно приймати рішення сьогодні. Спочатку все обдумайте.

Адвокат був у паніці.

— О Боже! Для концерну це буде смертельний удар. Скільки сімей залишаться без хліба, якщо стане відомо, що Мартін… — Він розгойдувався вперед і назад, не в змозі розібратися з моральною дилемою, що постала перед ним.

— Це один аспект. Я гадаю, що спадкоємицею Мартіна виявиться Ізабелла. Думаю, буде не найліпше, якщо вона дізнається про Мартінове хобі першою.

— Я мушу піти й подивитись…

— Я вважаю, що сьогодні вам ходити туди не варто, — твердо сказала Лісбет. — У вас предосить турбот. Вам треба поїхати повідомити Хенрікові, і ви повинні скликати екстрене засідання правління і зробити те, що ви зробили б, загинь ваш генеральний директор за цілком нормальних обставин.

Дірк Фруде обдумував її слова. Його серце калатало. Він був старим адвокатом і фахівцем з вирішення різних проблем; від нього чекали, що саме він завжди знає, як слід діяти в будь-яких умовах. Але зараз він був геть розгублений і не міг прийняти ніякого рішення. Він раптом усвідомив, що сидить і приймає вказівки від молоденького дівчиська. У якомусь сенсі вона володіла ситуацією краще за нього і пропонувала шляхи вирішення, які йому самому зараз не спадали на думку.

— А Харієт?..

— Нам з Мікаелем ще не все ясно. Але ви можете переказати Хенрікові Ванґеру, що ми в цьому розберемося.

Коли о дев’ятій годині Мікаель прокинувся, всі програми новин уже найперше повідомляли про несподівану кончину Мартіна Ванґера. У них мовилося тільки те, що промисловець з невідомих причин виїхав уночі на високій швидкості на зустрічну смугу шосе.

У машині він був сам. Місцеве радіо видало досить докладну інформацію, в якій прозирала тривога за майбутнє концерну «Ванґер» і за економічні наслідки для підприємства, які викличе ця смерть.

Поспіхом складена вдень телеграма Телеграфної агенції Швеції вийшла під заголовком «Край шокований». У ній підсумовувались нагальні проблеми концерну «Ванґер»: ні для кого не було таємницею, що тільки в Хедестаді три тисячі людей з двадцяти однієї тисячі населення міста працювали в концерні або якимсь іншим робом перебували в цілковитій залежності від його благополуччя. Генеральний директор концерну «Ванґер» мертвий, а його попередник — старий, що заледве поправляється від інфаркту. Природний спадкоємець відсутній. І все це в період, коли підприємство переживає найбільш глибоку кризу за всю свою історію.

У Мікаеля Блумквіста була змога поїхати до поліції Хедестада і викласти те, що сталося вночі, але Лісбет Саландер вже повернула розвиток подій так, як їй хотілося. Позаяк він не зателефонував до поліції негайно, зробити це з кожною годиною ставало все важче. Першу половину дня він провів на кухонному дивані в похмурій мовчанці, споглядаючи дощ і важкі хмари на вулиці. Близько десятої пройшла ще одна сильна гроза, але до обіду дощ припинився і вітер трохи ущух. Мікаель вийшов на вулицю, обтер садові меблі й усівся з кухлем кави. Він був у сорочці з піднятим коміром.

Мартінова смерть, природно, наклала відбиток на денний розпорядок життя Хедебю. У міру прибуття членів клану, до будинку Ізабелли Ванґер під’їздили машини, висловлювались співчуття. Лісбет холоднокровно спостерігала за цією процесією, Мікаель сидів, не промовляючи ні слова.

— Як ти себе почуваєш? — нарешті спитала вона.

Мікаель трохи поміркував над відповіддю.

— Думаю, я ще не оговтався від шоку, — вирішив він. — Я був безпорадний і протягом кількох годин твердо вірив, що мені доведеться вмерти. Я з жахом чекав смерті і зовсім нічого не міг удіяти.

Він простягнув руку і поклав їй на коліно.

— Дякую, — сказав він. — Якби ти не з’явилася, він би мене убив.

Лісбет нагородила його кривою посмішкою.

— Правда… я не можу зрозуміти, як ти могла викинути таку дурницю, що пішла битися з ним сам на сам. Я лежав там на підлозі і благав Бога про те, щоб ти побачила фотографію, зрозуміла і зателефонувала до поліції.