Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Про те, що його випускають достроково, Мікаель дізнався напередодні звільнення, коли Саровський запросив його до себе в кабінет і пригостив стопкою горілки. Решту вечора Мікаель присвятив спаковуванню речей і робочих блокнотів.

Знов опинившись на волі, Мікаель поїхав прямо до себе в Хедебю. Піднявшись на ґанок будиночка, він почув нявкання і побачив рудо-коричневу кішку, яка привітно потерлася об його ноги.

— Гаразд, заходь, — сказав він. — Тільки я ще не встиг купити молока.

Розпаковуючи багаж, Мікаель не міг позбутися почуття, ніби він побував у відпустці. Йому навіть якось бракувало Саровського і в’язнів-побратимів. Хоч яким би безглуздим це здалося, але у в’язниці йому було добре. Звістка про звільнення надійшла так несподівано, що він навіть не встиг нікого попередити.

Був початок сьомої вечора. Мікаель швидко сходив у крамницю, поки та ще не зачинилася, і купив основні продукти. Повернувшись додому, він увімкнув мобільний телефон і подзвонив Еріці, але почув у відповідь, що наразі абонент недоступний. Мікаель залишив повідомлення, запропонувавши здзвонитися наступного дня.

Потім він прогулявся до Хенріка Ванґера, якого здибав на першому поверсі свого будинку. Побачивши Мікаеля, той здивовано звів брови.

— Ти утік? — щонайперше спитав старий.

— Законно звільнений достроково.

— Оце сюрприз.

— Для мене теж. Мені повідомили тільки вчора ввечері.

Кілька секунд вони дивилися один на одного. Потім старий, на подив Мікаеля, обхопив його руками і міцно обійняв.

— Я саме збирався попоїсти. Склади мені компанію.

Анна подала запіканку зі шкварками й брусницею. Вони просиділи в їдальні, розмовляючи, майже дві години. Мікаель повідомив про те, як далеко він просунувся із сімейною хронікою і де залишилися прогалини. Про Харієт Ванґер вони не згадували, зате детально обговорювали справи «Міленіуму».

— У нас пройшло три засідання правління. Фрекен Берґер і ваш партнер Крістер Мальм були такі люб’язні, що перенесли два засідання сюди, а на третьому, в Стокгольмі, мене представляв Дірк. Хотів би я бути на кілька літ молодшим, а то, правду кажучи, їздити в таку далечінь для мене дуже втомливо. Спробую вибратися до Стокгольма влітку.

— Думаю, вони цілком можуть проводити засідання тут, — відповів Мікаель. — А як вам роль співвласника журналу?

Хенрік Ванґер криво посміхнувся:

— Це найприємніше з моїх занять за багато років. Я перевірив фінансовий бік, і він виглядає цілком пристойно. Мені не доведеться додавати стільки грошей, скільки я збирався, — розрив між доходами і витратами скорочується.

— Ми з Ерікою розмовляли кілька разів на тиждень. Наскільки я розумію, ситуація з рекламою поліпшується.

Старий хитнув головою:

— Злам намітився, та потрібен час. Спочатку підприємства концерну «Ванґер» внесли свою лепту, купивши рекламні сторінки. Але вже двоє колишніх рекламодавців — мобільні телефони й одне турбюро — повернулися назад. — Він широко усміхнувся. — Ми проводимо також невелику роботу серед давніх ворогів Веннерстрьома, з кожним індивідуально. І повір мені, їх список чималий.

— А від самого Веннерстрьома щось чути?

— Ну, безпосередньо ні. Але ми звинуватили Веннерстрьома в тому, що він організовує бойкот «Міленіуму», і в результаті він виглядає дріб’язковим. Кажуть, журналіст із «Даґенс нюхетер» намагався його розпитати і дістав у відповідь шпильки.

— Вам це дає втіху?

— Втіха — невідповідне слово. Мені слід було б зайнятися цим багато років тому.

— Що ж усе-таки сталося поміж вами і Веннерстрьомом?

— І не намагайся. Про це ти дізнаєшся ближче до Нового року.

У повітрі приємно пахло провесінню. Близько дев’ятої години, коли Мікаель вийшов від Хенріка, вже починало сутеніти. Він трохи повагався, а потім пішов і постукав до Сесілії Ванґер.

Він і сам не знав, на що сподівався. Сесілія Ванґер витріщила очі, тут же вдала подив, проте впустила Мікаеля в передпокій. Там вони і залишилися стояти, обом було якось ніяково. Вона теж запитала, чи не втік він, і Мікаель пояснив, що й до чого.

— Я хотів просто привітатися. Я невчасно?

Вона намагалася не зустрічатися з ним очима, і Мікаель відразу зауважив, що жінка йому не вельми рада.

— Ні… ні, заходь. Хочеш кави?

— Із задоволенням.

Привівши його на кухню, вона повернулася спиною і стала наливати в кавоварку воду. Мікаель підійшов до неї і поклав руку їй на плече; вона завмерла.